Захоплення заручників

Як гарантію підпорядкування окупаційна адміністрація утримувала представників еліти Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «аманатом у Терському місті був залишений його племінник Батай»^[1].

Внаслідок розорення поселень підпорядковані громади видали людей окупаційній адміністрації: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський фіксує, що вони «аманатів дали в Терське місто»^[1].

Окупаційна адміністрація використовувала захоплення заручників з-поміж корінного населення як гарантію лояльності гірських суспільств Нохчі: у відписці терського воєводи князя Венедикта Андрійовича Оболенського з товаришами до Посольського приказу від 1647 року офіційно констатовано факт «давання аманата в Терське місто»^[1]; метрополія приписала воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[1], унаслідок чого Горці «аманата в Терське місто дали доброго, Касу»^[1][2].

Окупаційна адміністрація ставила завдання вилучення заручників у гірських суспільств Нохчі (Шибутян), однак спроба не увінчалася успіхом: у 1658 році центральний апарат Посольського приказу прямо приписав терським воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[1], після чого терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами наказали своєму військовому емісарові «аманата на Терек взяти»^[1], однак у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року видачу нових заручників не зафіксовано, а лише констатовано давній факт, що «на Тереку в них [аманат є]»^[1].

Окупаційна адміністрація Російської імперії інституціоналізувала систему утримання родичів місцевої еліти: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що «У 1735 р. в Кізлярі вже утримувалося два аманати з Чеченського володіння: від Айдеміра - Бардихан, і від чеченського володаря Алісултана Казбулатова - Бамат»^[3].

Окупаційна адміністрація Російської імперії продовжувала фізично утримувати родичів еліти Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує наявність документа за 1738 рік, визначеного як «Лист чеченського володаря А. Бартиханова підполковнику Буніну про свою вірну службу Росії та з проханням відпустити його сестру з Кізляра»^[3].

Окупаційна адміністрація Російської імперії розширювала систему утримання родичів знаті: історик Я. З. Ахмадов констатує, що для контролю над територіями «на запоруку вірності присязі російській владі видаються аманати»^[3].

Російська імперія утримувала заручників з-поміж мешканців Нохчі як гарантію підкорення. За постановою, пред'явленою командувачем Кавказької лінії генералом Булгаковим, чеченські старшини зобов'язувалися: «даємо найперших з нас аманатами за вибором російського начальника в тутешньому краї»; селища Великої Атаги, Малої Атаги та Гехі «дали 3-х аманатів з найкращих родин», яких головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович приписав «відправити в Кізляр… мати над ними нагляд і видавати на їхнє утримання кожному по 10 р. на місяць»^[4].

Російська імперія розоренням селищ силою примушувала Нохчі до видачі заручників. Імперський історик Потто пише, що після того, як полковник Ерістов розорив присунженські селища, Нохчі «дали аманатів, обіцяючи більше не турбувати російських кордонів»^[5].

Регулярна армія Російської імперії утримувала представників присунженських селищ як заставу підпорядкування. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить, що при виході військ до Сунжі «в табір були взяті від їхніх селищ аманати»^[6]. Імперський історик Потто підтверджує, що Єрмолов «від усіх аулів, що сиділи над Сунжею, взяв аманатів»^[7].

Російська імперія утримувала заручників із Нохчі та примушувала ними до підпорядкування. Історик Д. А. Хожаєв наводить «Звернення» Єрмолова до Чеченців із прямою погрозою: за найменшого непослуху «аманатів вішають, села винищують вогнем, жінок і дітей вирізають»^[8]. Імперський історик Потто підтверджує, що начальник лівого флангу Кавказької лінії Греков примушував саме заручниками: будь-який напад на загін «неминуче потягне за собою смертну кару або заслання аманатів до Сибіру», і тому «Чеченці хоч-не-хоч мирилися з тим, що падали і зникали ліси — їхній віковий захист»^[7].

Узимку 1826–1827 років генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, витребував із селища Гельдиген аманатів, використавши схопленого молодого гельдигенця як важіль. Юнак пішов на постановочний «полон», щоб відвести від села удар, який готувався: окупація не залишила селу іншого способу купити безпеку, крім видачі заручників. Імперський історик Потто визнає: Лаптєв, отримавши людину до рук, «відкинув усі пропозиції та зажадав одного — аманатів. Хоч-не-хоч довелося прийняти цю умову, і гельдигенці, які завжди стояли на чолі кривавих рухів, залишили в наших руках заручників свого спокою»^[9].

З весни до кінця літа 1829 року головнокомандувач Паскевич насильно утримував при діючій армії викликаних на переговори чеченських старшин, прямо називаючи їх заручниками. У приписі Емануелю від 16 травня 1829 року він писав: «Сама відсутність цих людей, які будуть у нас на кшталт аманатів, утримає немирних Чеченців від будь-яких ворожих замахів»^[10]. Підсумок він підбив 2 серпня 1829 року: «Чеченські старшини, бувши прийняті мною прихильно, залишилися в загоні й були при мені у воєнних діях проти Турків. Протримавши їх у такий спосіб протягом цілого літа, я забезпечив Лінії з їхнього боку спокій»^[10]. Тим самим документом заручництво закріплено як систему управління Чечнею: «У заставу покірності означених Чеченців залишити у кр. Грозній наданих від кожного старшинства аманатів; якщо ж від котрогось аманата ще не доставлено, то старшина до часу доставлення аманата зобов'язується... залишатися сам заставою у кр. Грозній»^[10].

У серпні – вересні 1832 року корпусний командир Розен примушував села Чечні та Ічкерії до видачі аманатів (заручників) під прямою загрозою знищення. Розен доносив військовому міністрові Чернишову про село Міскіт: «коли їм було оголошено, що в разі найменшого опору все село, хліб і сіно будуть знищені, вони негайно представили аманатів»^[11]. Підсумок Розен підбив там само: заручницьким підкоренням охоплено «Чеченських та Ічкеринських селищ понад 80»^[11].

У 1836-1840 роках Пулло, командувач Сунженської лінії, а потім лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), зробив захоплення заручників несучим інститутом аманатсько-податної системи в захоплених імперією аулах Чечні. Аманат - людина, яку імперія забирала з родини чи громади як заручника; загроза розправи над взятим тримала рідних і весь аул у підпорядкуванні. У доповідній записці 1840 року Пулло описав метод: «Аманатів брав я не без розбору, як то робилося раніше, а від найбільш шанованих або найменш надійних родин, і цим засобом неодноразово багато аулів, що замишляли повстання, були утримані в покорі» - і масштаб інституту: «на утримання аманатів витрачалося щорічно до 20 тис. руб...»^[12]. Захоплення йшло хвилями в міру просування військ: імперський історик Юров записав про грудень 1839 року, що під тиском загону навіть селища, які замикали вхід до Аргунського міжгір'я, «змирилися, видали аманатів» - війська забирали людей як «знак покірності»^[13]. Умови утримання заручників Юров описав так: «з арештантами і навіть аманатами поводилися нелюдськи, тримаючи їх у сирій ямі, де вони нерідко хворіли»^[13]. У тій самій доповідній записці Пулло вимагав зробити заручництво безстроковим: аманатів за провини поручителів «слід неодмінно відповідно до їхнього віку переводити в кантоністи або арештантські роти, заміняючи місця вибулих іншими аманатами» - дітей-заручників віддавати в кантоністи (військовий стан, куди імперія примусово зараховувала малолітніх), дорослих - в арештантські роти (примусові роботи під військовим конвоєм); у доповідній записці 1840 року це зафіксовано як план^[12].

Під час винищення Малої Чечні експедицією Фезе в січні 1837 року війська брали заручників з аулів, поставлених перед вибором між підкоренням і долею сусідів. За журналом експедиції, представленим Розеном військовому міністру Чернишову 11 лютого 1837, 26 січня в Ачхої взято 6 аманатів «із сімейств найповажніших старшин», у Пхан-кічу - 4 (аманат - людина, яку імперія забирала в громади як гарантію підкорення; журнал оформлює вилучення людей словом «видали»)^[11]. Заручники з найвпливовіших сімей робили кожну громаду відповідальною перед імперією життями своїх людей.

Кожна присяга весняного туру Фезе (лютий-квітень 1837) оплачувалася людьми: війська забирали аманатів (аманат - людина, яку імперія забирала в громади як гарантію підпорядкування) у кожної підпорядкованої громади. Рапорти Розена військовому міністру Чернишову фіксують механізм: Шалі - «представили в заставу оної аманатів», Гельдіген - «видали за вибором з кращих сімейств аманатів», Яман-су і Аксай - «із забезпеченням оної аманатами», Гойтинський ліс і Мартанське міжгір'я - «представили аманатів у забезпечення своєї покірності»; зведення від 4 березня 1837 рахує: за 12-22 лютого «взято аманатів 52 чол.»^[11]. У квітні в Гертлінському селищі, за рапортом від 30 травня, «Фезе наказав узяти під варту сімейство старшини і ще 12 душ»^[11].

Придушуючи повстання 1840 року, імперські війська продовжували забирати заручників (аманат - людина, яку імперія забирала з сім'ї чи громади як заручника; загроза розправи над взятим тримала рідних і весь аул у підкоренні). 15 березня 1840 року генерал Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), взяв заручників в аулі Алди біля фортеці Грозної - капітан Пушкін доносив начальнику штабу військ Кавказької лінії Траскіну: «ген. Пулло... увійшов туди сам і взяв нових п'ять аманатів»^[12]. «Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії, 15 червня 1840 року, відкриваються вимогою заручників: «Негайно видати аманатів від цих аулів. Командувач військ залишає за собою призначити, скільки і з яких фамілій означені аманати мають бути видані» - і замикаються погрозою: «аманати непокірних аулів засилаються до Сибіру»^[12].

Заручників брали не в покарання за повстання, а за підозрою - до того, як аул щось зробив. 9 січня 1842 року начальник Сунженської лінії рапортом генералу Ольшевському, начальнику лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), доповів про розпорядження по Кумицькій площині (рівнині на північний схід від Чечні): «я предписал полк. Фрейтагу... ежели будет подозрение, что которая либо деревня хочет бежать, то тотчас взять из нее большое число аманатов, с тем, чтобы сами жители их кормили» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника; загроза розправи над узятим тримала рідних і весь аул у підпорядкуванні)^[12]. Той самий рапорт визнає, чим імперія тримає людей: «Зима и аманаты удерживают их, в настоящее время от побега в Чечню»^[12]. Заручників з вайнахських громад брала і цивільна адміністрація імперії в Грузії - за самою лише звісткою про перехід до опору. 26 травня 1841 року грузино-імеретинський цивільний губернатор доповів Брайку, керуючому цивільною частиною в Закавказькому краї, що за звісткою про перехід кистинців (вайнахської громади на межі з Грузією) на бік Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) губернський секретар Ліммерман приписав повітовим засідателям (чиновникам повітового управління) «задержать здесь под благовидным предлогом всех кистин, зимовавших в Тушетии и на Алванском поле» (Тушетія й Алванське поле - гірська область і рівнина на північному сході Грузії)^[12]. Затримували не учасників переходу, а тих, хто прийшов на зимівлю; привід для затримання сам документ називає «благовидным».

Переселених до укріплень тримали заручниками. Генерал Слєпцов рапортом від 4 жовтня 1850 року доповів, що утримує в козачій станиці Сунженській, поставленій на місці чеченського аулу Дібір-Юрт, заручників (аманатів) - людей, яких імперія забирала з родин переселених, щоб тримати громади в підпорядкуванні під загрозою розправи над узятими: «Аманатів же, взятих мною на засвідчення безумовної покірності переселених, я утримую в ст. Сунженській»^[14]. Заручник забезпечував і різанину хутора наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) 6 березня 1847 року: імперський офіцер Полторацький записав про двох підкуплених племінників наїба - «у той час, як один із двох був, як аманат (заручник), заарештований на гауптвахті у Воздвиженському, інший... вів ворожий загін у рідне гніздо своє»^[15].

Навіть приймаючи перебіжчиків з верхівки імамату, імперія страхувалася заручниками. Коли на початку лютого 1854 року на імперський бік переходив Умаєв, наїб Малої Чечні (намісник імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), пристав (призначений імперією наглядач) зажадав гарантію - підполковник Предеміров рапортом генералу Вревському від 6 лютого 1854 року: «побоюючись з його боку зради і не бажаючи через те зазнати через нього втрати в людях, я зажадав, щоб він попередньо дав аманата. 3-го лютого був доставлений в аманати до пристава син Ендірея» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[12]. Дитина наїба стала платою за право батька здатися.

У розореному Джумсої в червні 1860 року війська пощадили тих, хто видав заручників: «залишено недоторканими ті будинки й ріллі, господарі яких з'явилися на свої місця і видали аманатів» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника, щоб тримати її у послуху загрозою розправи над узятим)^[16]. Після шалінського розстрілу, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «Родини не спійманих зікристів узяли під варту й вислали в Катериноград. У зв'язку з цим один зікрист сам здався, щоб звільнили його родину» - Катериноград тут не кубанський Катеринодар, а станиця Катериноградська на Тереку, нині в Кабардино-Балкарії; аули Чечні «були пов'язані круговою порукою», зі списками відповідачів перед урядом^[17].

Свистунов, начальник Терської області, приписав начальникові Аргунського округу 20 серпня 1877 року: «У разі не тільки прийняття заколотників яким-небудь аулом, а й найменшого в ньому безладу чи непослуху владі, ви надсилатимете до Грозного аманатів такого аулу, а я їх розстрілюватиму» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[18]. Полковник Батьянов, за істориком З. Х. Ібрагімовою, заявляв, що вважає «корисним заходом розстріляти з числа аманатів по п'ять осіб кожного аулу, що відпав»^[17].

У 1906 році начальник Веденського округу підполковник Добровольський, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «не знайшов нічого розумнішого, ніж дати команду в Харачої хапати жінок-родичок абрека Зелімхана»^[19]. «Восени 1910 р. схоплено і вислано сім'ю Зелімхана», а в листопаді 1911 року «вислано 24 родичів Зелімхана разом із сім'ями, після того як вони не виконали вимогу видати або вбити Зелімхана» - за донесенням влади, ці люди ще й «...агітували серед іншого населення Хорочоя, що робити цього не слід»^[19].

25 травня 1919 року командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко, роззброюючи села, наказав арміям: «попередньо брати заручників із куркульських елементів»^[20]. 29 червня 1919 року центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) узаконив «взяття заручників» постановою про загальну мобілізацію^[21], а 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький включив «систему заручників» до переліку засобів, якими армії, «що вступають в Україну», зобов'язані роззброювати населення^[22].

У Житомирі за дев'ять днів радянської влади в березні 1919 року заручники сиділи в таємній поліції «до сплати контрибуції» - поки місто не внесе накладену на нього виплату; так записав уповноважений Центрального комітету допомоги потерпілим від погромів Лівшиць, зазначивши, що значну частину заарештованих «як заручників» становили євреї^[23]. Так само було у Фастові: до сплати накладеної на місто контрибуції заручниками сиділи євреї^[24]. Тримала заручників і окупаційна таємна поліція в Києві: голова радянської колоніальної адміністрації України Раковський писав Леніну 9 серпня 1919 року, що після оголошення «червоного терору» через повстання Григор'єва вона розстріляла 30 заручників - колишніх членів монархічної організації «Союз русского народа», що влаштовувала погроми, і царських чиновників; коли зібралися розстріляти ще 15 і Раковський із головою української таємної поліції Лацісом перевірили їхні біографії, небезпечними ворогами виявилися лише двоє^[25].

Вивіз заручників із Києва під час евакуації наприкінці серпня 1919 року описала очевидиця Катерина Коваль-Медзвєдська: «Взято було на обрахунок лікарів, інженірів, топографів, яких в останні дні, під загрозою розстрілу, силою вивезено було на Москву. Опріч того, сотнями було вивезено, яко закладників, поміщиків та більших купців»^[26].

У 1923-1924 роках Чеченський ревком зробив заручництво офіційною практикою боротьби з «бандитизмом»: «Було вжито заходів щодо взяття на облік усіх наявних у Чечні злочинців і запроваджено практику взяття заручників з числа близьких родичів бандитів, які переховуються»^[19].

Щоб отримати імама Нажмуддіна Гоцинського, який переховувався в горах Чечні, ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) забрало із сіл старих і тримало їх заручниками під загрозою знищення сіл артилерією. Один з організаторів операції, секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, описав це сам: «щоб зловити його, чекісти запросили до себе із сіл, де він міг переховуватися, старих і, оголосивши їх заручниками, попередили, що якщо вони не скажуть, де перебуває Гоцинський, то зруйнують села артилерією, а їх заарештують і віддадуть під суд. Цілу добу вмовляли старих, але все було безрезультатно. Тоді в цей район прислали літак. Вони страшенно боялися літака. Тільки після того, як по селу випустили кілька снарядів з тим, щоб без руйнування будинків жителі відчули його силу, старі сказали, в якій ущелині переховується Гоцинський»^[27]. Слово «заручники» є і в документах самої операції: 4 вересня 1925 року начальник Чеченського обласного відділу ОГПУ Міронов доносив: «Доношу, населення видає Нажмудіна. Зараз веду переговори з представниками. Справа ведеться через відпущених мною заручників... Нехай о 15 годині з'являться аероплани, але не б'ють. Для ефекту нехай прибудуть штук 6-7»^[28]. Для Шароєвського району рахунок заручників відомий за документами військового архіву: історик А. Ю. Лашков пише, що «командування військового угруповання зажадало від населення Шароєвського району видати відомого бандита Гоцинського. При цьому 40 осіб з числа поважних старих було взято в заручники. Однак вимогу про видачу Гоцинського в призначений строк не було задоволено, тому війська вдалися до посилених репресій. За два дні на район скинули 22 пуди бомб [близько 360 кілограмів - як 22 міни сучасного 120-мм міномета]»^[29]. Вцілілий супутник Гоцинського називає інше число і додає те, чого немає в радянських паперах: із зруйнованого аулу Хакмеди «було взято 105 заручників», а заручникам загрожував розстріл - у його розповіді сказано: «про розстріл заручників у разі опору писали у своїх прокламаціях більшовики»^[30]. В інструкції про роззброєння від 4 серпня 1925 року, затвердженій керівниками операції, слова «заручники» немає - вона дозволяє тільки арешти «впливових осіб аулу» як крайній захід: заручництво робилося понад написане, і його сліди залишилися в донесеннях виконавців і мемуарах організатора.

Заручники значилися окремою обліковою графою в підсумковій доповіді про каральну операцію 1930 року: командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу Бєлов доповів крайовому комітетові партії («крайком ВКП(б)») дослівно: «Вилучено по Чечні: активного контрреволюційного і бандитського елементу 122 чол., з них ватажків — керівників руху — 9, добровільно з'явилося ватажків — 7, заручників — 35. Добровільно з'явлені рядові учасники не обліковані, їх сотні»^[31]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов цитують цей рядок доповіді: серед заарештованих у ході операції - «керівників повстанського руху — 9, заручників — 35»^[19]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, описав, навіщо чекісти брали заручників і що на них чекало: «До старої царської системи брати «аманатів» (заручників) для примушення «бандитів» до здачі чекісти вдавалися постійно, і в ширшому масштабі», але «в історії радянської Чечено-Інгушетії не було жодного випадку, щоб при явці «бандита» було б звільнено «аманатів»»; про долю тих і других Авторханов пише: той, хто добровільно з'явився, «всупереч урочистій обіцянці зберегти йому життя, – розстрілювався, а «аманати» засилалися до Сибіру, зокрема жінки і діти»^[32].