Захоплення заручників

У серпні – вересні 1832 року корпусний командир барон Розен примушував села Чечні та Ічкерії до видачі аманатів (заручників) під прямою загрозою знищення. Розен доносив військовому міністрові Чернишову про село Міскіт: «коли їм було оголошено, що в разі найменшого опору все село, хліб і сіно будуть знищені, вони негайно представили аманатів»^[1]. Підсумок Розен підбив там само: заручницьким підкоренням охоплено «Чеченських та Ічкеринських селищ понад 80»^[1].

Окупаційна адміністрація Російської імперії продовжувала фізично утримувати родичів еліти Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує наявність документа за 1738 рік, визначеного як «Лист чеченського володаря А. Бартиханова підполковнику Буніну про свою вірну службу Росії та з проханням відпустити його сестру з Кізляра»^[2].

Узимку 1826–1827 років генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, витребував із селища Гельдиген аманатів, використавши схопленого молодого гельдигенця як важіль. Юнак пішов на постановочний «полон», щоб відвести від села удар, який готувався: окупація не залишила селу іншого способу купити безпеку, крім видачі заручників. Імперський історик Потто визнає: Лаптєв, отримавши людину до рук, «відкинув усі пропозиції та зажадав одного — аманатів. Хоч-не-хоч довелося прийняти цю умову, і гельдигенці, які завжди стояли на чолі кривавих рухів, залишили в наших руках заручників свого спокою»^[3].

Регулярна армія Російської імперії утримувала представників присунженських селищ як заставу покори. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить, що при виході військ до Сунжі «в табір були взяті від їхніх селищ аманати»^[4]. Імперський історик Потто підтверджує, що Єрмолов «від усіх аулів, що сиділи над Сунжею, взяв аманатів»^[5].

Російська імперія розоренням селищ силою примушувала Нохчі до видачі заручників. Імперський історик Потто пише, що після того, як полковник Ерістов розорив присунженські селища, Нохчі «дали аманатів, обіцяючи більше не турбувати російських кордонів»^[6].

Російська імперія утримувала заручників з-поміж мешканців Нохчі як гарантію підкорення. За постановою, пред'явленою командувачем Кавказької лінії генералом Булгаковим, чеченські старшини зобов'язувалися: «даємо найперших з нас аманатами за вибором російського начальника в тутешньому краї»; селища Великої Атаги, Малої Атаги та Гехі «дали 3-х аманатів з найкращих родин», яких головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович приписав «відправити в Кізляр… мати над ними нагляд і видавати на їхнє утримання кожному по 10 р. на місяць»^[7].

Внаслідок розорення поселень підпорядковані громади видали людей окупаційній адміністрації: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський фіксує, що вони «аманатів дали в Терське місто»^[8].

Окупаційна адміністрація ставила завдання вилучення заручників у гірських суспільств Нохчі (Шибутян), однак спроба не увінчалася успіхом: у 1658 році центральний апарат Посольського приказу прямо приписав терським воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[8], після чого терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами наказали своєму військовому емісарові «аманата на Терек взяти»^[8], однак у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року видачу нових заручників не зафіксовано, а лише констатовано давній факт, що «на Тереку в них [аманат є]»^[8].

Як гарантію підпорядкування окупаційна адміністрація утримувала представників еліти Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «аманатом у Терському місті був залишений його племінник Батай»^[8].

Внаслідок розорення поселень підпорядковані громади видали людей окупаційній адміністрації: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський фіксує, що вони «аманатів дали в Терське місто»^[8].

Окупаційна адміністрація використовувала захоплення заручників з-поміж корінного населення як гарантію лояльності гірських суспільств Нохчі: у відписці терського воєводи князя Венедикта Андрійовича Оболенського з товаришами до Посольського приказу від 1647 року офіційно констатовано факт «давання аманата в Терське місто»^[8]; метрополія приписала воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[8], унаслідок чого Горці «аманата в Терське місто дали доброго, Касу»^[8][9].

Окупаційна адміністрація ставила завдання вилучення заручників у гірських суспільств Нохчі (Шибутян), однак спроба не увінчалася успіхом: у 1658 році центральний апарат Посольського приказу прямо приписав терським воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[8], після чого терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами наказали своєму військовому емісарові «аманата на Терек взяти»^[8], однак у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року видачу нових заручників не зафіксовано, а лише констатовано давній факт, що «на Тереку в них [аманат є]»^[8].

З весни до кінця літа 1829 року головнокомандувач Паскевич насильно утримував при діючій армії викликаних на переговори чеченських старшин, прямо називаючи їх заручниками. У приписі Емануелю від 16 травня 1829 року він писав: «Сама відсутність цих людей, які будуть у нас на кшталт аманатів, утримає немирних Чеченців від будь-яких ворожих замахів»^[10]. Підсумок він підбив 2 серпня 1829 року: «Чеченські старшини, бувши прийняті мною прихильно, залишилися в загоні й були при мені у воєнних діях проти Турків. Протримавши їх у такий спосіб протягом цілого літа, я забезпечив Лінії з їхнього боку спокій»^[10]. Тим самим документом заручництво закріплено як систему управління Чечнею: «У заставу покірності означених Чеченців залишити у кр. Грозній наданих від кожного старшинства аманатів; якщо ж від котрогось аманата ще не доставлено, то старшина до часу доставлення аманата зобов'язується... залишатися сам заставою у кр. Грозній»^[10].

Внаслідок розорення поселень підпорядковані громади видали людей окупаційній адміністрації: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський фіксує, що вони «аманатів дали в Терське місто»^[8].

Окупаційна адміністрація використовувала захоплення заручників з-поміж корінного населення як гарантію лояльності гірських суспільств Нохчі: у відписці терського воєводи князя Венедикта Андрійовича Оболенського з товаришами до Посольського приказу від 1647 року офіційно констатовано факт «давання аманата в Терське місто»^[8]; метрополія приписала воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[8], унаслідок чого Горці «аманата в Терське місто дали доброго, Касу»^[8][9].

Окупаційна адміністрація ставила завдання вилучення заручників у гірських суспільств Нохчі (Шибутян), однак спроба не увінчалася успіхом: у 1658 році центральний апарат Посольського приказу прямо приписав терським воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[8], після чого терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами наказали своєму військовому емісарові «аманата на Терек взяти»^[8], однак у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року видачу нових заручників не зафіксовано, а лише констатовано давній факт, що «на Тереку в них [аманат є]»^[8].

Окупаційна адміністрація Російської імперії інституціоналізувала систему утримання родичів місцевої еліти: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що «У 1735 р. в Кізлярі вже утримувалося два аманати з Чеченського володіння: від Айдеміра - Бардихан, і від чеченського володаря Алісултана Казбулатова - Бамат»^[2].

Окупаційна адміністрація Російської імперії продовжувала фізично утримувати родичів еліти Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує наявність документа за 1738 рік, визначеного як «Лист чеченського володаря А. Бартиханова підполковнику Буніну про свою вірну службу Росії та з проханням відпустити його сестру з Кізляра»^[2].

Окупаційна адміністрація Російської імперії розширювала систему утримання родичів знаті: історик Я. З. Ахмадов констатує, що для контролю над територіями «на запоруку вірності присязі російській владі видаються аманати»^[2].

Як гарантію підпорядкування окупаційна адміністрація утримувала представників еліти Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «аманатом у Терському місті був залишений його племінник Батай»^[8].

Російська імперія утримувала заручників із Нохчі та примушувала ними до покори. Історик Д. А. Хожаєв наводить «Звернення» Єрмолова до Чеченців із прямою погрозою: за найменшої непокори «аманатів вішають, села винищують вогнем, жінок і дітей вирізають»^[11]. Імперський історик Потто підтверджує, що начальник лівого флангу Кавказької лінії Греков примушував саме заручниками: будь-який напад на загін «неминуче потягне за собою смертну кару або заслання аманатів до Сибіру», і тому «Чеченці хоч-не-хоч мирилися з тим, що падали і зникали ліси — їхній віковий захист»^[5].

Окупаційна адміністрація використовувала захоплення заручників з-поміж корінного населення як гарантію лояльності гірських суспільств Нохчі: у відписці терського воєводи князя Венедикта Андрійовича Оболенського з товаришами до Посольського приказу від 1647 року офіційно констатовано факт «давання аманата в Терське місто»^[8]; метрополія приписала воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[8], унаслідок чого Горці «аманата в Терське місто дали доброго, Касу»^[8][9].

Окупаційна адміністрація Російської імперії інституціоналізувала систему утримання родичів місцевої еліти: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що «У 1735 р. в Кізлярі вже утримувалося два аманати з Чеченського володіння: від Айдеміра - Бардихан, і від чеченського володаря Алісултана Казбулатова - Бамат»^[2].

Як гарантію підпорядкування окупаційна адміністрація утримувала представників еліти Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «аманатом у Терському місті був залишений його племінник Батай»^[8].

Російська імперія утримувала заручників з-поміж мешканців Нохчі як гарантію підкорення. За постановою, пред'явленою командувачем Кавказької лінії генералом Булгаковим, чеченські старшини зобов'язувалися: «даємо найперших з нас аманатами за вибором російського начальника в тутешньому краї»; селища Великої Атаги, Малої Атаги та Гехі «дали 3-х аманатів з найкращих родин», яких головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович приписав «відправити в Кізляр… мати над ними нагляд і видавати на їхнє утримання кожному по 10 р. на місяць»^[7].

Російська імперія розоренням селищ силою примушувала Нохчі до видачі заручників. Імперський історик Потто пише, що після того, як полковник Ерістов розорив присунженські селища, Нохчі «дали аманатів, обіцяючи більше не турбувати російських кордонів»^[6].

Регулярна армія Російської імперії утримувала представників присунженських селищ як заставу покори. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить, що при виході військ до Сунжі «в табір були взяті від їхніх селищ аманати»^[4]. Імперський історик Потто підтверджує, що Єрмолов «від усіх аулів, що сиділи над Сунжею, взяв аманатів»^[5].

Російська імперія утримувала заручників із Нохчі та примушувала ними до покори. Історик Д. А. Хожаєв наводить «Звернення» Єрмолова до Чеченців із прямою погрозою: за найменшої непокори «аманатів вішають, села винищують вогнем, жінок і дітей вирізають»^[11]. Імперський історик Потто підтверджує, що начальник лівого флангу Кавказької лінії Греков примушував саме заручниками: будь-який напад на загін «неминуче потягне за собою смертну кару або заслання аманатів до Сибіру», і тому «Чеченці хоч-не-хоч мирилися з тим, що падали і зникали ліси — їхній віковий захист»^[5].

Узимку 1826–1827 років генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, витребував із селища Гельдиген аманатів, використавши схопленого молодого гельдигенця як важіль. Юнак пішов на постановочний «полон», щоб відвести від села удар, який готувався: окупація не залишила селу іншого способу купити безпеку, крім видачі заручників. Імперський історик Потто визнає: Лаптєв, отримавши людину до рук, «відкинув усі пропозиції та зажадав одного — аманатів. Хоч-не-хоч довелося прийняти цю умову, і гельдигенці, які завжди стояли на чолі кривавих рухів, залишили в наших руках заручників свого спокою»^[3].

З весни до кінця літа 1829 року головнокомандувач Паскевич насильно утримував при діючій армії викликаних на переговори чеченських старшин, прямо називаючи їх заручниками. У приписі Емануелю від 16 травня 1829 року він писав: «Сама відсутність цих людей, які будуть у нас на кшталт аманатів, утримає немирних Чеченців від будь-яких ворожих замахів»^[10]. Підсумок він підбив 2 серпня 1829 року: «Чеченські старшини, бувши прийняті мною прихильно, залишилися в загоні й були при мені у воєнних діях проти Турків. Протримавши їх у такий спосіб протягом цілого літа, я забезпечив Лінії з їхнього боку спокій»^[10]. Тим самим документом заручництво закріплено як систему управління Чечнею: «У заставу покірності означених Чеченців залишити у кр. Грозній наданих від кожного старшинства аманатів; якщо ж від котрогось аманата ще не доставлено, то старшина до часу доставлення аманата зобов'язується... залишатися сам заставою у кр. Грозній»^[10].

У серпні – вересні 1832 року корпусний командир барон Розен примушував села Чечні та Ічкерії до видачі аманатів (заручників) під прямою загрозою знищення. Розен доносив військовому міністрові Чернишову про село Міскіт: «коли їм було оголошено, що в разі найменшого опору все село, хліб і сіно будуть знищені, вони негайно представили аманатів»^[1]. Підсумок Розен підбив там само: заручницьким підкоренням охоплено «Чеченських та Ічкеринських селищ понад 80»^[1].

Окупаційна адміністрація Російської імперії розширювала систему утримання родичів знаті: історик Я. З. Ахмадов констатує, що для контролю над територіями «на запоруку вірності присязі російській владі видаються аманати»^[2].

Окупаційна адміністрація Російської імперії інституціоналізувала систему утримання родичів місцевої еліти: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що «У 1735 р. в Кізлярі вже утримувалося два аманати з Чеченського володіння: від Айдеміра - Бардихан, і від чеченського володаря Алісултана Казбулатова - Бамат»^[2].

Окупаційна адміністрація Російської імперії продовжувала фізично утримувати родичів еліти Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує наявність документа за 1738 рік, визначеного як «Лист чеченського володаря А. Бартиханова підполковнику Буніну про свою вірну службу Росії та з проханням відпустити його сестру з Кізляра»^[2].

Окупаційна адміністрація Російської імперії розширювала систему утримання родичів знаті: історик Я. З. Ахмадов констатує, що для контролю над територіями «на запоруку вірності присязі російській владі видаються аманати»^[2].

Російська імперія утримувала заручників з-поміж мешканців Нохчі як гарантію підкорення. За постановою, пред'явленою командувачем Кавказької лінії генералом Булгаковим, чеченські старшини зобов'язувалися: «даємо найперших з нас аманатами за вибором російського начальника в тутешньому краї»; селища Великої Атаги, Малої Атаги та Гехі «дали 3-х аманатів з найкращих родин», яких головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович приписав «відправити в Кізляр… мати над ними нагляд і видавати на їхнє утримання кожному по 10 р. на місяць»^[7].

Російська імперія розоренням селищ силою примушувала Нохчі до видачі заручників. Імперський історик Потто пише, що після того, як полковник Ерістов розорив присунженські селища, Нохчі «дали аманатів, обіцяючи більше не турбувати російських кордонів»^[6].

Регулярна армія Російської імперії утримувала представників присунженських селищ як заставу покори. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить, що при виході військ до Сунжі «в табір були взяті від їхніх селищ аманати»^[4]. Імперський історик Потто підтверджує, що Єрмолов «від усіх аулів, що сиділи над Сунжею, взяв аманатів»^[5].

Російська імперія утримувала заручників із Нохчі та примушувала ними до покори. Історик Д. А. Хожаєв наводить «Звернення» Єрмолова до Чеченців із прямою погрозою: за найменшої непокори «аманатів вішають, села винищують вогнем, жінок і дітей вирізають»^[11]. Імперський історик Потто підтверджує, що начальник лівого флангу Кавказької лінії Греков примушував саме заручниками: будь-який напад на загін «неминуче потягне за собою смертну кару або заслання аманатів до Сибіру», і тому «Чеченці хоч-не-хоч мирилися з тим, що падали і зникали ліси — їхній віковий захист»^[5].

Узимку 1826–1827 років генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, витребував із селища Гельдиген аманатів, використавши схопленого молодого гельдигенця як важіль. Юнак пішов на постановочний «полон», щоб відвести від села удар, який готувався: окупація не залишила селу іншого способу купити безпеку, крім видачі заручників. Імперський історик Потто визнає: Лаптєв, отримавши людину до рук, «відкинув усі пропозиції та зажадав одного — аманатів. Хоч-не-хоч довелося прийняти цю умову, і гельдигенці, які завжди стояли на чолі кривавих рухів, залишили в наших руках заручників свого спокою»^[3].

З весни до кінця літа 1829 року головнокомандувач Паскевич насильно утримував при діючій армії викликаних на переговори чеченських старшин, прямо називаючи їх заручниками. У приписі Емануелю від 16 травня 1829 року він писав: «Сама відсутність цих людей, які будуть у нас на кшталт аманатів, утримає немирних Чеченців від будь-яких ворожих замахів»^[10]. Підсумок він підбив 2 серпня 1829 року: «Чеченські старшини, бувши прийняті мною прихильно, залишилися в загоні й були при мені у воєнних діях проти Турків. Протримавши їх у такий спосіб протягом цілого літа, я забезпечив Лінії з їхнього боку спокій»^[10]. Тим самим документом заручництво закріплено як систему управління Чечнею: «У заставу покірності означених Чеченців залишити у кр. Грозній наданих від кожного старшинства аманатів; якщо ж від котрогось аманата ще не доставлено, то старшина до часу доставлення аманата зобов'язується... залишатися сам заставою у кр. Грозній»^[10].

У серпні – вересні 1832 року корпусний командир барон Розен примушував села Чечні та Ічкерії до видачі аманатів (заручників) під прямою загрозою знищення. Розен доносив військовому міністрові Чернишову про село Міскіт: «коли їм було оголошено, що в разі найменшого опору все село, хліб і сіно будуть знищені, вони негайно представили аманатів»^[1]. Підсумок Розен підбив там само: заручницьким підкоренням охоплено «Чеченських та Ічкеринських селищ понад 80»^[1].