Придушення повстань 1860-1861 років, страта Байсангура і розстріл зікристів біля Шалі (1860-1864)

На початку червня 1860 року в Беной, куди самовільно повернулися виселені родини на чолі з Байсангуром Беноєвським, головою цього товариства за імама Шаміля (керівника опору горців російському завоюванню), введено війська, козаків і міліцію^[2]. 28 вересня 1860 року війська взяли Беной штурмом: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «відчайдушний опір... був швидко придушений вогнем артилерії»; історик З. Х. Ібрагімова датує зайняття аулу 26 вересня і додає: «Репресії у відповідь були спрямовані на все населення повсталих округів»^[2][4]. У грудні 1860 - січні 1861 року Ічкерією пройшла операція генерала Кундухова - десять піхотних батальйонів, чотири сотні козаків і сім сотень чеченської міліції: «для переслідування повсталих широко застосовувалися «летючі» загони, а основна маса військ була задіяна в «прочісуванні» місцевості»^[2]. З весни до глибокої осені 1861 року, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «на території Чечні, від річки Асси до аулу Гехі, оперувала військово-каральна експедиція... що силою зброї виселяла чеченців у передгір'я та на рівнину»^[4]. Восени 1861 року три загони примусили до здачі останніх керівників повстання - імперський рапорт від 22 грудня 1861 року підбиває підсумок: «Наполегливі дії наших військ у сувору зиму минулого року... примусили ічкеринців виявити безумовну покірність»^[5].

У червні 1860 року війська розорили покинутий жителями аул Джумсой: за рапортом командувача військ Терської області намісникові від липня 1860 року, він «зруйнований дощенту, і винищено частину посівів»^[5]. Підсумок операції Кундухова взимку 1860-1861 років підбито його власною доповіддю, яку наводить історик З. Х. Ібрагімова: «Усі будівлі, як в аулах, так і на хуторах, спалені дощенту... сіно не лише в аулах, а навіть на самих вершинах гір винищено вогнем, чому жителі самі дивувалися, побачивши, що в неприступних хащах і на висотах сіно горіло»; генерал Баженов доповів 29 листопада 1860 року: «Нині з термоєвцями закінчив. Усі аули знищені. В Езі й місця не впізнати, як добре розібрали»^[4]. Загалом, за істориками Я. З. Ахмадовим і Е. Х. Хасмагомадовим, «зруйнованими виявилися 15 селищ і безліч гірських хуторів»^[2]; історик Д. А. Хожаєв пише: «близько 15 аулів, причетних до нього [повстання], знищено... Беной знову був спалений»^[3].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов вважають: «понад 1200 жителів Беноя, Енгеноя, Даттиха, Гендаргена та інших селищ Ічкерії насильницьки переселені»^[2]; історик Д. А. Хожаєв уточнює механізм розсіяння: жителі Беноя «29 січня 1861 року в числі 1218 осіб були вислані й розселені по 5—10 дворів у вказані їм рівнинні селища Чечні»^[3]. Виселяли й узимку: історик З. Х. Ібрагімова пише - «Особливо тяжким для чеченців було переселення, здійснене в грудні 1860 року, під час сильних морозів. 120 родин горців, які не мали змоги сховатися в лісі взимку, були переселені протягом 2-х днів на рівнину, їхні житла розорені військами. Протягом зими 1861 року на Чеченську рівнину було виселено 1500 гірських чеченців»^[4]. Аккінське гірське товариство в липні 1860 року виселено цілком: за імперським рапортом, «Бунтівні аккінці були розселені між галашівцями та іншими сусідніми племенами; житла їхні були знищені»^[5].

Рапорт командувача Кавказької армії військовому міністрові від 6 серпня 1860 року фіксує щодо виселених аккінців: «земля, яку вони займали, оголошена казенною, і таким чином справу з аккінцями вирішено остаточно»^[5]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують: жителі Аккінського товариства «протягом липня були розселені в Галашівському та інших сусідніх товариствах. При цьому землі Аккінського товариства були оголошені «казенними»»^[2].

Байсангура Беноєвського війська взяли в полон 17 лютого 1861 року: генерал Кемпферт рапортував військовому міністрові 28 лютого - «...Попри відчайдушний опір, узяли в полон Байсунгура і чотирьох його сподвижників... захоплено також родини Байсунгура і Султан-Мурада — усього 14 осіб»^[3]. У березні 1861 року військово-польовий суд у Хасав-Юрті засудив його до повішення; історик З. Х. Ібрагімова передає чеченську усну традицію про страту: ніхто з тих, хто стояв біля шибениці, не погодився стати катом, і «лише після того, як офіцери, що розпоряджалися проведенням страти, запропонували грошову винагороду добровільному катові, цю роль узяв на себе один із дагестанців, які стояли в натовпі»^[4]; родину і синів Байсангура заслано до Сибіру^[3]. Керівників повстання, що здалися, - наїба Малої Чечні Атабі-муллу Атаєва, якого імперські папери звуть Атабаєм (14 листопада 1861 року), і Уму Дуєва (14 грудня 1861 року) - імператор Олександр II звелів заслати у внутрішні губернії - окремо: «Уму... відправити на проживання в далекі від Кавказу губернії... але з умовою, щоб він не перебував в одному місті з Атабаєм»^[5]. Шейха Кунта-Хаджі, мусульманського проповідника, який учив поминати Бога вголос, хором, зі співом і кружлянням по колу (таке поминання називається зікр, звідси імперське прізвисько його послідовників - зікристи), за яким із початку 1862 року був установлений постійний поліцейський нагляд, заарештували 3 січня 1864 року в Сержень-Юрті за розпорядженням намісника. Вимога його послідовників була одна: «Головна вимога зікристів, як і раніше, полягала в негайному звільненні заарештованих і припиненні нових арештів. У такому разі кунта-хаджинці обіцяли знову коритися владі»^[2]. Начальник Чеченського округу генерал Туманов вимоги відхилив і домагався видачі тих, хто арешту уникнув; 18 січня 1864 року біля Шалі справа скінчилася розстрілом. Вогнепальну зброю ті, що прийшли, залишили свідомо - рішення йти лише з холодною зброєю приписують Мачик-муллі, який оголосив, що Кунта-Хаджі, який йому явився, наповнить гвинтівки солдатів водою^[2]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «кунта-хаджинці рушили на щільні каре регулярних військ лише з шашками й кинджалами в руках. Туманов дозволив їм атакувати, після чого віддав наказ відкрити рушничний і гарматний вогонь»; убитих вони рахують «понад 150»^[2]. Історик З. Х. Ібрагімова дає лік за місцем побоїща: «На місці зіткнення залишилося 164 убитих. Серед заколотих багнетами виявилося 5 жіночих трупів»; втрати загону - 8 убитих і 33 поранених^[4]. У цій справі заслано 18 осіб - самого шейха безстроково в Устюжну Новгородської губернії, його брата Мовсара - у Виборзьку фортецю, векілів, довірених людей шейха, - у Смоленську губернію, дев'ятьох рядових зікристів - на фортечні роботи з подальшим поселенням у Сибіру^[2][4]. В архівній відомості піднаглядних Новгородської губернії за 1865 рік шейх записаний рядком: «Чеченець Ших-Кунти. Вік 35 років. Засланий за поширення фантастичного вчення «зікру»... Отримує на місяць 1 руб. 80 коп.»^[4]. Проживши на засланні трохи більше двох років, Кунта-Хаджі помер від голодного виснаження^[2].

Після розстрілу біля Шалі імперія зажадала від чеченських товариств видати вцілілих. 26 січня 1864 року Лоріс-Меліков, начальник Терської області, зібрав у фортеці Грозній наїбів і «почесних» жителів: історик З. Х. Ібрагімова пише - він «оголосив чеченцям, що зібралися, що вони зобов'язані видати всіх зікристів [послідовників шейха Кунта-Хаджі]. Було призначено останній строк - 1 лютого, після чого начальник області пригрозив розпочати воєнні дії. Він також заборонив виконання зікристських обрядів»^[4]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов наводять вимогу дослівно: «...сприяти відновленню порядку, порушеного зікристами...», і фіксують заборону «гучного» зікру, за дотриманням якої мали стежити духовенство і сільські старшини^[2].

У розореному Джумсої в червні 1860 року війська пощадили тих, хто видав заручників: «залишено недоторканими ті будинки й ріллі, господарі яких з'явилися на свої місця і видали аманатів» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника, щоб тримати її у послуху загрозою розправи над узятим)^[5]. Після шалінського розстрілу, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «Родини не спійманих зікристів узяли під варту й вислали в Катериноград. У зв'язку з цим один зікрист сам здався, щоб звільнили його родину» - Катериноград тут не кубанський Катеринодар, а станиця Катериноградська на Тереку, нині в Кабардино-Балкарії; аули Чечні «були пов'язані круговою порукою», зі списками відповідачів перед урядом^[4].

В операції Кундухова взимку 1860-1861 років ішли «7 сотень чеченської міліції» полковника Чермоєва^[2]; Атабі-мулла Атаєв, наїб Малої Чечні (в імперських документах - Атабай), у листопаді 1861 року здався, за документом, «командирові Чеченського кінно-іррегулярного дивізіону Вагапу Адуєву» - Адуєву, який служив імперії в її чині^[2]. Проти шейха Кунта-Хаджі влада мобілізувала лояльне духовенство: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «було вжито заходів, щоб схилити найпомітніших представників чеченського мусульманського духовенства відкрито виступити проти Кунта-Хаджі та вчення, яке він проповідував»^[2].