Агресори можуть навмисно й масовано руйнувати населені пункти корінного народу - житлові будинки, лікарні, школи, культові споруди, системи життєзабезпечення - аж до повного знищення. Народ позбавляється житла, господарства і фізичного середовища життя на своїй землі.
Під час карального походу військові загони повністю спалили аули: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що вони «шибуцькі і калканські і ероханські і мічкіські многі кабаки повипалювали і зовсім розорили»[1].
Повне знищення споруд Січі та сусідніх укріплень: «палили й вирізали також сусідні курені»; «Усі будівлі були знищені, як писав Меншиков: „Всі їхні місця розорити, аби оте зрадницьке гніздо цілком викоренити"»[2].
Регулярна армія Російської імперії знищувала поселення та продовольчу базу горців: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що царський загін «прийшов до Ендері та повністю його розорив і спалив, залишивши по собі лише попіл»[3], а під час серпневого рейду 1722 року було «Знищено 3 тис. будинків і спалено хліба на полях»[3].
Регулярна армія Російської імперії фізично ліквідувала поселення горців: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що загін під командуванням полковника Коха «7 липня вступив у село Чечень, повністю спалив його і почав спішно відходити назад»[3].
Російська імперія спалювала селища Нохчі, позбавляючи мешканців даху та засобів до існування. Генерал Івеліч доносив, що село Велика Чеченська Атага «віддане вогню» загоном командувача Кавказької лінії генерала Булгакова, а мешканці, що залишилися, «селища яких винищені вогнем», погодилися на підданство[4].
Російська імперія зносила й палила селища Нохчі. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов, перейшовши за Терек, після впертого бою спалив і зніс «кілька селищ по Сунжі»[5].
Регулярна армія Російської імперії зносила чеченські селища, щоб розчистити місце під фортецю. Історик Д. А. Хожаєв фіксує знищення восьми селищ: під Грозну «вісім квітучих чеченських селищ (Бугун-юрт, Амірхан-кічу, Кулі-юрт, Сорочан-юрт, Сунжа, Н. Чечен, Топлі, Алханчу) були знищені»[6].
Російська імперія стирала нохчійські селища з землі дощенту. Історик Д. А. Хожаєв пише, що слідом за Даді-юртом качкаликські села Істі-су, Нойберди, Аллерой та інші були «взяті штурмом і знищені»[6]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що Ноєн-берди та Аллаяр-аул були «розорені цілковито»[7]. Імперський історик Потто підтверджує, що «обидва села були цілком розорені»[8].
Імперський історик Потто пише, що після нічного нападу аул Топлі залишився «руїнами, що куряться», а наприкінці походу війська «просунулися вперед, спалили Герменчуг і потяглися назад у Грозну», хоча аул стояв порожнім[8].
Історик Д. А. Хожаєв пише, що експедиція начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу»[6]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «цілковито зруйнували» селище Ойсунгур, а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»[8].
10 січня 1827 війська генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, знесли селище Узені-Юрт на березі Аргуна, жителі якого втекли за річку. Імперський історик Потто визнає: «село Узені-Юрт, з усім майном... було знищено дощенту»[9]. Селище слугувало домом людям, чиї колишні аули були винищені військами в каральному поході Єрмолова 1826 року і які відмовилися переселятися під контроль завойовника.
Історик Д. А. Хожаєв пише, що після 17 лютого 1826 року війська Єрмолова «розорили і знищили аули Малої Чечні - Урус-Мартан, Рошні, Гехі, Белакай, Даут-Мартан і Шельчихи», а до завершення походу «було знищено квітучі селища»[6]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року підтверджував: під час штурму Урус-Мартана «село спалено», Велику Рошні «віддано вогню», а селище Шалі, чиї жителі «дають аманата, просили строку й обманули», він «наказав винищити»[10]. Імперський історик Волконський уточнює, що Шалі на прихід військ стояло порожнім: Єрмолов «не застав там жодного жителя: всі розсіялися лісами», після чого «спалив їхні житла»[11].
У грудні 1830 – січні 1831 війська генерала Вельямінова знесли та спалили села рівнинної Чечні: Кітер-Юрт, Пхан-Кічу, Едін-Юрт, Даут-Юрт, Енгелі, Узекен-Юрт, Бесенбер із хуторами, Автури, Гельдіген, Маїртуп з навколишніми аулами. Імперський історик Потто писав: Кітер-Юрт «одразу ж було віддано полум'ю», «наступних два дні Бутирський і Тарутінський полки палили село Пхан-Кічу», «дорогою спалили ще два непокірні села: Едін-Юрт і Даут-Юрт», війська «встигли винищити ще один аул Енгелі», полки «спалили непокірне село Узекен-Юрт», «винищили в околиці аул Бесенбер з усіма прилеглими до нього хуторами», а 21 січня 1831 «та сама доля спіткала й сам Маіортуп»[9]. Запропоновану селами Автури, Гельдіген і Маїртуп покірність із видачею заручників Вельямінов відкинув, зажадавши нездійсненного — видачі всіх російських полонених і втікачів, — щоб зберегти привід для винищення сіл: покірність, за визнанням Потто, «зовсім не входила в наміри Вельямінова, який розумів необхідність жорстоко покарати ці аули»[9].
З 22 серпня до 23 вересня 1832 року війська корпусного командира Розена знесли десятки сіл Чечні та Ічкерії: Белгатой і Джан-юрт, будинки шестисотдвірного Герменчука, Шалі (крім 11 дворів), Алхан-юрт, Сала-юрт, Катар-юрт, Лялсін-юрт, Назарі-юрт, Уздень-юрт, Урузбей-юрт, Хизін-Ерзо-юрт, Анзелі-юрт, Чингарой-юрт, Саїд-юрт, Анто-юрт, Асхор-юрт, Таба-юрт, Кудіш-юрт, Маїртуп, Шоні, Центорой, хутір Хамер, Алі-юрт, Бей-Булат-юрт, Бачин-юрт, Хелбойн-юрт, Беной та інші. Розен доносив військовому міністрові Чернишову про відрядження полковника Шумського, яким «знищені Алхан-юрт, Сала-юрт, Катар-юрт, Лялсін-юрт, Назарі-юрт, Уздень-юрт, Урузбей-юрт і Хизін-Ерзо-юрт»[12], а підсумок підбив сам: «Знищено непокірних селищ 61»[12]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Війська генерала спалили Беной та інші чеченські селища»[6].
23 серпня 1836 року загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, розорив аул Зандак на річці Яман-су. Корпусний командир Розен доносив військовому міністрові про знищення в аулі будинків мюридів та «інших найголовніших прихильників Ташев-Хаджі»[12]. Чеченський письменник Абузар Айдаміров у «Хронології історії Чечено-Інгушетії» фіксував: «Каральна експедиція полковника Пулло в аули на р. Яман-Су. Знищення аулу Зандак»[13].
29-31 грудня 1836 загін Пулло повністю знищив Кишкерой-Юрт: «дер. Кишкерой, що складається з 63 дворів, зі значним запасом хліба і сіна, віддана вогню», а при відході 31 грудня Пулло «виступив з Кишкерой-Юрта, віддавши вогню будинки, що залишилися не знищеними»[14].
Експедиція Фезе по Малій Чечні 23-29 січня 1837 року знищувала житло і господарство дощенту. Журнал експедиції, представлений Розеном військовому міністру Чернишову 11 лютого 1837, фіксує: «Спаливши Шалаж-юрт», війська «винищили зимівники... і житла чеченців по обох берегах Шалажі», а «на зворотному шляху спалено понад тисячу сакель по Мартанському і кілька сот по Тенгінському ущелинах» (сакля - дім горця)[12].
Весняний тур Фезе (лютий-квітень 1837) знищував житло і зимове господарство чеченських громад. Рапорт Розена військовому міністру Чернишову від 23 лютого 1837: 5 лютого «війська наші винищили аули Ахой-юрт і Люмік-юрт, що лежали на шляху, і хутори ворожих чеченців», 9 лютого винищені Сеїд-юрт і Автур[12]. У березневому марші вгору по Джалці, за рапортом від 12 квітня, «залишені ними чотири аули зайняті і винищені без опору. Потім війська проникли в хащу лісу, знищили кутани (зимові споруди для худоби)»; 26 березня війська знищували кутани біля Шалі, і своїм маршрутом те ж робила колона Бірзуля[12].
У 1839-1840 роках імперські війська спалили десятки чеченських поселень. У травневому вторгненні 1839 року в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) імперський офіцер Мілютін, учасник походу, записав поденно: «Аул Балансу, що знаходився поблизу, знайдено покинутим жителями і віддано вогню», «Усі аули, що лежали по боках дороги (Наке-Юрт, Цезин-Ірзау, Доба-Юрт), знайдено покинутими жителями і віддано вогню», а про розгром 12 травня Саясана, резиденції шейха Ташу-Хаджі (у 1834-1836 роках імама Чечні, керівника чеченського опору): «Укріплення було розорено, а селище віддано вогню»[15]. У січневому поході 1840 року війська генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), стерли два аули: імперський історик Юров - «аули Казбек-Юрт і Баташ-Юрт, населені здебільшого родичами та однофамільцями Шуаїб-Мулли, які зустріли загін зі зброєю в руках. Після незначної перестрілки обидва селища були зрівняні з землею»[16]; історик Д. А. Хожаєв доповнює: «Росіяни спалили беноївський хутір Гуьржийн-мохк, сусідні з ним аули Зандак-Ара, Гендерген і відступили»[6]. Улітку 1840 року загін генерала Галафєєва, який прийняв війська лівого флангу, палив аули Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні): історик Д. А. Хожаєв перелічує знищені Большой Чечен, Дуду-юрт, Ахшпатой-Гойта, Чунгурой-юрт, Урус-Мартан, Гурак-Рошні, Хажі-Рошні, Таїб і Ачхой - війська йшли, «залишаючи за собою зруйновані та спалені селища»[6]; журнал воєнних дій загону підтверджує маршрут і додає Пешхой-Рошні[17]. Восени той самий загін палив Велику Чечню (рівнинну східну частину Чечні): імперський огляд від 27 жовтня 1840 року записує - «3 і 4 жовтня війська... спалили обидва селища» (Шалі та Герменчук), «7 жовтня загін спалив 5 хуторів, приписаних до аулу Шалі», а 10 жовтня про Саїд-Юрт, хутір Ерсеней і селище Автури: «віддав їх полум'ю і винищив доми і все майно жителів»[14]. Мухаммед-Тахір аль-Карахі, хроніст Шаміля (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), записав, що жителі Шалі та Герменчука покинули і спалили свої села самі, за наказом Шаміля, задовго до приходу військ: «Шаміль наказав їм спалити ті старовинні, обжиті й красиві селища. Тяжко було нижнім чеченцям, але вони все ж зробили це» - частина імперських спалень ішла вже порожніми селами; про Саїд-Юрт він дає дзеркальну версію бою: мюриди (учні та воїни імама) «зразилися з ними і перебили велике число їх. Мюриди обернули росіян на втечу»[18]. У листопадових виходах генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії, розорені Гехі та аули по Сунжі - історик Н. І. Покровський: «27 жовтня Граббе виступив у Малу Чечню, розорив Гехі, 4 листопада спустошив аули, розташовані по Сунжі»[19]; імперський історик Юров записав: «За час ар'єргардної справи генерал Галафєєв встиг зайняти з бою і винищити до основи с. Мірті-Ірзау», потім 13 листопада знищено Герменчук з хуторами, 15 листопада - Лачі-Юрт та Інді-Юрт, 17 листопада війська захопили і спалили Баташ-Юрт, місце проживання Шуаїб-мулли (наїб - намісник імама Шаміля у Великій Чечні)[16].
У 1841-1846 роках експедиції стирали чеченські селища десятками. Ауховське селище Кишень війська генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), знищували три дні: імперський історик Юров записав - «до вечора селище та його сади не існували; з купи обгорілих руїн височіли тільки дві мечеті та дві саклі... пощаджені на прохання Дукай-кадія» (сакля - дім горця; кадій - мусульманський суддя)[16]. У поході на річку Ассу наприкінці вересня 1841 року загін, за Юровим, «взяв з бою і зруйнував 8 аулів» - серед них Гапургой-Юрт, Адільгері-Юрт, Ша-Юрт, - а «запаси кукурудзи та сіна спалено»[16]. У жовтневій експедиції 15-30 жовтня 1841 року спалено Пхан-Кічу, Шалажі, Магома-Ірзау, Магома-Юрт, Терга-Юрт, Шуаїб-хутір та аули біля Гойти; 16 жовтня знищено Нурикой-Юрт - Юров називає його «найбагатолюдніший і найбагатший чеченський аул»[16]. У грудні 1846 року війська випалили Алдинські хутори та аули Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні). Імперський офіцер Полторацький, учасник експедиції, записав 15 грудня 1846 року: «за наказом начальника колони спалахнули всі саклі, що нас оточували» (сакля - дім горця)[20]. Підсумок зачистки він же підбив так: «Мета експедиції в Малій Чечні була досягнута цілком... площина Малої Чечні в трикутнику між фортецями Грозною, Воздвиженською і Закан-Юртом очищена цілком від жител і лісів»[20].
Імперія знищувала аули й хутори Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) удар за ударом. У листопаді-грудні 1847 року знищені Голен-Гойта й аул наїба Саїб-дули (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню): імперський офіцер Полторацький, учасник зимової експедиції 1847-1848 років, записав про спалені будинки горців (саклі) - «обгорілі кістяки сакель і на землі почорнілі густі калюжі крові та всюди розкидані людські трупи нагадували про так недавно існуючий багатий аул Голен-Гойту», а про аул Саїб-дули: колона «приступом узяла аул, все в ньому винищила і спалила дощенту»[20]. У ніч на 17 лютого 1850 року за приписом головнокомандувача на Кавказі, переданим журналом воєнних подій генерала Іллінського, - «винищити там житла шкідливого й упертого в непокірності населення» - загін полковника Слєпцова спалив хутори Музуроєва, Нехлоєва й аул Ясан-юрт: «Небагато з жителів встигли врятуватися... Закінчивши винищення хуторів і аулу за дві години часу, полк. Слєпцов почав відступ»[21]. 15 червня 1851 року винищено «низку хуторів і аулів» Гехінської ущелини[19], а 16 листопада 1851 року - аул Дахін-Ірзау: рапорт генерала Козловського відзначає «обернення в попіл аулу Дахін-ірзау з величезними запасами хліба та сіна»[21].
Аули Великої Чечні (рівнинної східної частини Чечні) випалювалися весь період. 6 січня 1852 року спалено Автури - імперський історик Волконський, учасник погрому, записав: «Аул Автури мав на той час до дев'ятисот дворів і належав до числа найбагатших аулів», а про відступ загону: «всі аули й хутори, що були на шляху нашого відступу, запалали подібно до своєї метрополії»[22]. 27 березня 1852 року при штурмі аулу наїба Талгіка (наїб - намісник імама Шаміля) «сам аул було обернено на купу попелу й руїн»[22]. У грудні 1852 року головнокомандувач на Кавказі наказав знищити Хан-Калу Барятинському, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), - Волконський передає наказ: «головнокомандувач наполегливо наказав князю Барятинському взяти цей аул і знести його з лиця землі», а виконання: «Аул, у числі дев'яноста п'яти будинків, було віддано полум'ю, і до вечора того ж дня від нього не залишилося жодного здорового каменя»[22]. Підсумок 1853 року підбив Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі: листом імператору від 1-20 березня 1854 року він доповів, що Барятинський «заволодів Мічиком, зробив величезної ширини просіку через Качкаликівський хребет до рівнин Великої Чечні і винищив більшу частину сіл, які залишалися ще непокірними по Мічику та інших річках у напрямку до Умахан-юрта»[21]. У січні 1854 року розорені аули по річках Джалці та Хабі-Шовдану - хроніка імперських «видатних подій» рахує переселення «418 сімей чеченців»[23].
Генерал Євдокимов, який командував військами лівого крила Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), записав у журналі воєнних дій зими 1857 року: він направив генерала Міщенка вниз по Хізи-Шавдону, «доручивши йому... винищувати аули, щоб відняти в чеченців саму думку про можливість залишатися на місці колишнього проживання»[24]. Виконання записано там само: «Ген.-м. Міщенко спалив усі аули й хутори на призначеному йому просторі; до нього вийшло безліч покірних... до 400 двор., під прикриттям частини військ... відправлена в Умахан-юрт»[24]. На рапорт про цю кампанію імператор Олександр II відповів схваленням «за цілком успішне закінчення 1-го періоду зимової кампанії»[24]. У листопаді 1857 року той самий журнал підбив підсумок походу на прикордонну з Чечнею Салатавію: «Салатавія зруйнована і спалена, так що жителі її муситимуть уже селитися на місцях колишніх салатавських аулів по Сулаку»[24]. Взявши Ведено, столицю імамату - держави Шаміля, - імперія знищила фортецю: «Зайнята 1 квітня 1859 року царськими військами, фортеця Ведено була повністю знищена протягом п'яти днів»[6].
У червні 1860 року війська розорили покинутий жителями аул Джумсой: за рапортом командувача військ Терської області намісникові від липня 1860 року, він «зруйнований дощенту, і винищено частину посівів»[24]. Підсумок операції Кундухова взимку 1860-1861 років підбито його власною доповіддю, яку наводить історик З. Х. Ібрагімова: «Усі будівлі, як в аулах, так і на хуторах, спалені дощенту... сіно не лише в аулах, а навіть на самих вершинах гір винищено вогнем, чому жителі самі дивувалися, побачивши, що в неприступних хащах і на висотах сіно горіло»; генерал Баженов доповів 29 листопада 1860 року: «Нині з термоєвцями закінчив. Усі аули знищені. В Езі й місця не впізнати, як добре розібрали»[25]. Загалом, за істориками Я. З. Ахмадовим і Е. Х. Хасмагомадовим, «зруйнованими виявилися 15 селищ і безліч гірських хуторів»[26]; історик Д. А. Хожаєв пише: «близько 15 аулів, причетних до нього [повстання], знищено... Беной знову був спалений»[6].
Наказ полковника Лохвицького від 17 липня 1877 року по Чеберлоївській дільниці приписав: «розорити дощенту селища Нижелой, Ригахой і Нуй-Хой»[27]; історик А. І. Ісмаїлова підбиває підсумок: «Аули й посіви Чаберлоївської дільниці були суцільно знищені; така сама доля спіткала багато аулів Шатоївської та Євдокимівської дільниць. Жителі сховалися в лісах»[27]. У жовтні 1877 року, на зворотному шляху від сімсірських хуторів, історик Д. А. Хожаєв фіксує: «росіяни спалили і зруйнували Зандак і, вдруге, селище Беной - усе до останнього будинку, включно з мечетями, зрівняли із землею»[6].
Російська імперія в 1911 році знесла чеченські хутори двох округів: «Було розпочато насильницьке знесення всіх «самовільно» побудованих (а інших тут не було) хуторів у Веденському і Грозненському округах»[26]; чеченські хутори «неодноразово зносилися, зокрема й під приводом «покарання» за переховування абреків»[26].
Добровольча армія в березневому наступі вздовж залізниці зруйнувала села вщент: «протягом кількох днів йшли запеклі бої, в ході яких виявилися повністю зруйнованими селища Бердикель і Устар-Гордой, захоплено низку інших селищ»[26]. Рахунок за рік веде радянське обстеження, яке наводить історик Є. Ф. Жупікова: 21 зруйнований аул (в іншій публікації того ж джерела - 27) при 15 тисячах загиблих[28]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, дає і мотив, і поіменний список: бажання горців «влаштовувати своє державне життя на власний розсуд» Денікін витлумачив як «національний більшовизм», «звідси політика спалення аулів і винищення непокірних горців», і «щоб зламати опір чеченців та інгушів, Денікін дотла спалив десятки найбільших центрів Чечено-Інгушетії - Екажево, Долаково, Алхан-Юрт, Чечен-аул, Устар-Гардой, Гудермес, Герзель-аул, Старий-Юрт та ін.» (Екажево і Долаково - інгуські села)[29].
Роззброюючи Чечню, війська СРСР руйнували села, що не виконали ультиматуму, аж до повного знесення: аул Хакмеди - понад 300 дворів - знищено цілком, в аулі Дай зруйновано 20 будинків, Урус-Мартан три доби стояв під артилерійським вогнем і авіаударами. Вцілілий супутник імама Нажмуддіна Гоцинського - духовного глави опору в Дагестані та Чечні, за яким війська йшли в гори, - розповідав 1936 року у варшавському журналі «Северный Кавказ»: «Потім вогонь було перенесено на найближчі аули, з яких аул Хакмеди (понад 300 дворів) було цілковито зруйновано»[30]. Аул Дай, центр опору п'ятої бойової дільниці, історик А. Ю. Лашков описує за документами військового архіву: «Від обстрілу і бомбометань аул Дай істотно постраждав: 20 будинків виявилися зруйнованими, були нечисленні людські жертви»[31]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...аул Урус-Мартан зазнавав артобстрілу й авіаударів три доби, аул Дай бомбили тричі, два дні артилерія обстрілювала аули товариства Зумсой»[26].
Тактика «випаленої землі» 1941 року за директивою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року: «При вимушеному відході частин Червоної Армії відганяти рухомий залізничний склад, не залишати ворогові жодного паровоза, жодного вагона»[32]; ДніпроГЕС був «зруйнований на початку Великої вітчизняної війни… (див. Директива РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941)»[33].
Під час депортації - операції «Сочевиця» - війська радянського НКВД (попередники сучасної Росгвардії) спалювали гірські аули чеченців одразу після того, як під конвоєм виганяли жителів до ешелонів у Казахстан і Киргизію (нинішній Киргизстан) і забирали їхню худобу. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення російського студента Грозненського нафтового інституту, якого в день виселення відправили в один з аулів: «У гірських аулах цю акцію провели інакше. Звідси було евакуйовано всю худобу, і тоді спалили аули, щоб позбавити "бандитів" бази для існування. Днями можна було спостерігати в горах палаючі аули»[29].