Депортація

Окупаційна адміністрація Російської імперії примусово переселила підкорене корінне населення: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що «Терське місто до 1724 р. було зрите, а все його населення, включно з Окоцькою слободою, населеною вихідцями з Чечні... було переведено до нової фортеці»^[1].

Регулярна армія Російської імперії зганяла населення знищених селищ з його земель, які переходили в розпорядження завойовника. Історик Д. А. Хожаєв фіксує, що мешканців восьми селищ під Грозною було «зігнано з земель»^[2]. Імперський генерал Єрмолов писав імператорові Олександру I, що в разі відмови підкоритися населенню запропонують «піти й приєднатися до інших розбійників», і тоді «всі землі залишаться в нашому розпорядженні»^[2].

Після розорення Ауху (чеченської області на північному сході) влітку 1841 року імперія переселила лояльні їй ауховські сім'ї з їхньої землі. Імперський історик Юров записав: «До 21-го червня в сс. Акташ і Юрт-Аух зібралося 180 сімейств; у заставу покірності вони доставили аманатами найпочесніших осіб і відправили свої стада на пасовище в Салатау» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[3]. При відході військ у вересні сім'ї повели з рідної землі: історик Н. І. Покровський - «вірні царизму ауховці поселені в кумицьких аулах, де вони швидко потрапили під тяжку руку кумицьких князів»^[4]. Тиск на сім'ї був двостороннім: за Юровим, ауховцям, що перейшли до імперії, загрожувала розправа імамату, «їм залишалося одне - міцно триматися за росіян»^[3] - вибір між двома загрозами скінчився втратою дому і підпорядкуванням чужим володарям. Створення Сунженської лінії йшло через вигнання людей, що на ній жили. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: після рішення про створення лінії козачих станиць «почалося планомірне вигнання чеченців. У кінцевому підсумку найбільша громада Малої Чечні - Карабулак - повністю позбулася своїх земель» (карабулаки - вайнахська громада між Чечнею та Інгушетією)^[5]. Зачистка грудня 1846 року видавлювала жителів з рівнини фізично: імперський офіцер Полторацький, учасник експедиції, записав - «місцевість довкола Алдинських хуторів усе пустіла: аули спалювалися, і їхні мешканці відтіснялися далі в ліси»^[6].

Населення гірських ущелин Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) імперія зселяла до своїх укріплень. Генерал Слєпцов рапортом генералу Іллінському від 4 жовтня 1850 року відзвітував: «За два дні, з 30-го вересня по 2-е жовтня, аули Галгаєвський, Ейшкалойський, Начхойський і Терлоєва, розсіяні хуторами, спорожніли. Понад 150 родин заселили простір біля Закан-юрта і Казах-кічу» - біля імперських укріплень^[7]. Рапорт оформлює переселення як прохання старшин; механізм примусу той самий рапорт називає прямо - стиснення майбутніми імперськими поселеннями в долині та приклад уже переселених співвітчизників.

Спалення і голод гнали чеченські родини з їхньої землі під владу імперії - й імперія вела рахунок виведеним. 23 березня 1852 року колона генерала Бакланова вивела жителів двох аулів: імперський історик Волконський рахує - «Їх було двісті п'ятдесят вісім душ обох статей і всякого віку: п'ятдесят одна родина з Мазлагаша і шістнадцять родин із Гурдалі»^[8]; механіку вибору він же передав словами сучасників про наїбів - намісників імама Шаміля: «скубуть їх наїби, скубемо і будемо скубти... зважилися з двох лих вибирати краще, тобто переселитися до нас»^[8]. Після знищення Хан-Кали в грудні 1852 року Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом від 10 лютого 1853 року рахував: із приблизно 500 жителів 350 приведені у фортецю Грозну, «загальну втрату жителів слід покладати в числі близько 100 людей» - доля цієї сотні, за визнанням самого рапорту, «достеменно невідома»^[7]. У січні 1854 року після розорення аулів по Джалці виселені «418 сімей чеченців»^[9], а наказ генерала Муравйова, головнокомандувача на Кавказі, від 19 липня 1855 року рахує підсумок: «понад 1 тис. чеченських родин переселилися в наші покірні аули»^[9]. План на 1856 рік ставив вибір прямо: чеченцям «обрати одне з двох - підкоритися, або виселитися далі вглиб Чорних гір»^[9].

Історик Д. А. Хожаєв пише про весни 1859 року: «Усіх покорених горців тут же, під конвоєм царських військ, переселяли на площину для нагляду»^[2]. На площину, тобто на рівнину під нагляд, гнали одразу: у грудні 1857 року до 400 дворів, що вийшли з винищуваних аулів, направлено під прикриттям військ в Умахан-юрт^[10]. Після взяття Ведено генерал Євдокимов наказав своєму підлеглому Ностіцу «приступити до переселення чеченців, які живуть між Хулхулау і Гудермесом»: 8 квітня 1859 року «до 300 сімей, що жили в найближчих хуторах на правому березі Хулхулау, одразу ж з'явилися в табір зі своїми пожитками і худобою»^[10]. Опір переселенню фіксують самі імперські документи: наїб (управитель округу при імамі) Осман «кілька разів намагався пройти повз загін на площину і старався перешкодити переселенню чеченців»^[10]; окремо, за журналом воєнних дій не пізніше 9 квітня 1859 року, «ічкеринці, ауховці й салатавці, зібравшись у великому числі, хотіли перешкодити переселенню» жителів з Аксаю^[11]. Аулам верхів'їв Фортанги й Асси, примушеним до капітуляції в листопаді 1858 року, виселення призначили з відстрочкою: «залишатися в займаних ними місцях ще протягом трьох місяців, з ранньою ж весною вони виселяться на площину Малої Чечні в Галашівське товариство»^[10]. Останнім тримався Беной: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що Євдокимов «восени 1859 р. і на початку 1860 р. взявся за жителів гірського товариства Беной», частину яких «розселили по навколишніх аулах і хуторах»^[5].

Влітку 1865 року Чечню покинула п'ята частина чеченського народу - і майже половина тих, хто пішов, загинула. Перші родини вийшли з Владикавказа 28 травня 1865 року, останні перетнули кордон 10 вересня^[12]; історик Д. А. Хожаєв підбиває рахунок: «до Туреччини йдуть з рідної землі 23057 осіб (5 тисяч родин) чеченців, карабулаків та інгушів»^[2]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов рахують «до 23 тисяч чеченців», з них понад 4,5 тисячі родин - жителі Малої Чечні та Ічкеринського округу, а загалом у 1860-ті роки виселено «до 20% від загального числа чеченців»^[5]. Загибель почалася одразу: історик З. Х. Ібрагімова пише - «У ході переселення загинуло близько 40000 горців Терської області, що становило трохи менше половини всього складу тих, хто виселився»; за донесеннями російського консула, в Трапезунді 1864 року помирало 180-250 осіб на день, у Самсуні - 200^[12]. Землі для поселення «були непридатні для землеробства – кам'янисті та безплідні»^[12]; колонія Рас-ель-Айн, де поселили переважно чеченців, скоротилася до 1878 року з 4-5 тисяч родин до 500^[12]. Самі мухаджири - так називали тих, хто пішов, від арабського «мухаджир», переселенець - писали начальникові Терської області: «Ми дізналися, що Мусса нас обманув... З нас і так загинула вже одна третина» (Мусса - це генерал Кундухов, вони звали його на ім'я)^[12].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов вважають: «понад 1200 жителів Беноя, Енгеноя, Даттиха, Гендаргена та інших селищ Ічкерії насильницьки переселені»^[5]; історик Д. А. Хожаєв уточнює механізм розсіяння: жителі Беноя «29 січня 1861 року в числі 1218 осіб були вислані й розселені по 5—10 дворів у вказані їм рівнинні селища Чечні»^[2]. Виселяли й узимку: історик З. Х. Ібрагімова пише - «Особливо тяжким для чеченців було переселення, здійснене в грудні 1860 року, під час сильних морозів. 120 родин горців, які не мали змоги сховатися в лісі взимку, були переселені протягом 2-х днів на рівнину, їхні житла розорені військами. Протягом зими 1861 року на Чеченську рівнину було виселено 1500 гірських чеченців»^[12]. Аккінське гірське товариство в липні 1860 року виселено цілком: за імперським рапортом, «Бунтівні аккінці були розселені між галашівцями та іншими сусідніми племенами; житла їхні були знищені»^[10].

«Уже в серпні 1877 р. було вислано перших 150 жителів селищ Зандак і Даттих, невеликі партії засланців відправлялися всю осінь»^[5]. «Навесні наступного, 1878 р., з Терської області вислано ще 110 сімей, а з Дагестану - 660 родин. Більша частина висланих померла вже в перші місяці заслання. Відомо також, що понад 500 чеченців було засуджено до довічних каторжних робіт»^[5]. Історик З. Х. Ібрагімова подає рахунок по одній губернії: «з 1625 горців, виселених 1878 року до Новгородської губернії, у перші місяці померли 429 (з них 118 чоловіків, решта - жінки) і 74 було визнано безнадійно хворими»^[12]. Умови описав журналіст Ю. Полуянський, який відвідав засланців: «У Череповці горців розміщено в напівзруйнованій, давно нежилій халупі... Із п'ятдесяти осіб уже померло до тридцяти, переважно діти, від сухот і черевного тифу... На прожиток дорослим відпускають щодня по 6 копійок, дітям по 3 копійки»^[12]. Усередині Чечні гірські села зганяли на рівнину: «Із зазначеної місцевості майже поголовно виселено селища Мехкети, Хатуні й Таузень»^[5]; план поголовного виселення салатавців «до 3000 душ» у північні губернії урізано до 200 осіб лише через нестачу конвою^[13].

Російська імперія до 1913 року заарештувала і вислала з Терської області тисячі людей «за звинуваченням у переховуванні абрека»^[5]. «У ході придушення виступів у гірській частині Чечні були вислані сотні селян з одного лише Веденського округу. У результаті велика кількість сімей позбулися головних годувальників і опинилися на межі злиднів» - частину здобичі Зелімхан витрачав на підтримку сімей висланих^[5].

Масові депортації цивільного населення окупованої Галичини: «Особливих переслідувань зазнало греко-катол. духовенство. 18 вересня 1914 був заарештований і вивезений у Росію митрополит А.Шептицький. Загалом тисячі галичан вивезено як заручників (лише через Київ пройшло бл. 12 тис.)»^[14].

З 1930 по 1936 рік СРСР висилав селянські родини з Чечні за наказами і списками крайового комітету партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)»), ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) і НКВД, що прийшов йому на зміну. У січні 1930 року керівництво крайового комітету партії, розподіляючи по округах виселення 20 тисяч господарств селян, оголошених заможними, призначило Чечні 500 господарств; виселяли господарство цілком - родину з усіма домочадцями^[15]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про ті самі висилки ліком людей, а не господарств: «На початку 1930 р. з Чечні висилається 1500 селян, оголошених куркулями»^[5]. Історик Г. І. Какагасанов наводить за опублікованими документами лік першої половини 1935 року - з національних районів Північно-Кавказького краю вислано 1553 родини, і він уточнює: «З них було вислано 473 родини (2112 осіб) з Чечні» - чотири-п'ять людей на родину^[16]; за 1935 рік у Я. З. Ахмадова і Е. Х. Хасмагомадова лік коротший: «у 1935 р. з Чечено-Інгушетії виселено 450 куркульських родин, ще тисячу родин було виселено з Чечні і Дагестану в 1936 р.»^[5]. 22 травня 1936 року глава НКВД СРСР Ягода телеграмою № 56379 приписав начальникові крайового управління НКВД Дагіну: «провести переселення за межі краю» п'ятисот селянських господарств з Чечено-Інгуської автономної області і п'ятисот з Дагестану, закінчивши «не пізніше жовтня міс. 1936 року». У телеграмі цю тисячу родин поділено між Узбецькою Радянською Соціалістичною Республікою (нинішній Узбекистан) і Киргизькою Автономною Радянською Соціалістичною Республікою (нинішній Киргизстан). Ягода прописав у телеграмі й норми: речей родині - «загальною вагою до тридцяти пудів на кожну родину» [близько 490 кілограмів], у вагон вантажити «від 32-х до 35-ти осіб»; працездатних чоловіків він дозволив заарештувати «за 10 днів до їх відправлення» - «з метою запобігання їхній втечі»^[17].

Масове виселення сотень тисяч Українських селян («куркулів») та членів їхніх родин до Сибіру й віддалених північних регіонів СРСР^[18].

Масове примусове виселення за розверсткою: «згідно з постановами Ради народних комісарів від 5 грудня 1939 та 2 березня 1940 адміністративному переселенню підлягали службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, армії, комерсанти, польські осадники, поміщики, власники заводів і фабрик та їх родини»; загалом «вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб»^[19]. Хвилі були окремими: осадників виселяли за постановою РНК СРСР від 5 грудня 1939 року № 2010-558сс - її текст залишається в закритому Архіві Президента РФ (фонд 93), а порядок операції відомий з Інструкції НКВС, затвердженої 29 грудня 1939 року^[20]; родини офіцерів, поліцейських і тюремників виселяли за постановою від 2 березня 1940 року № 289-127сс^[21].

29 січня 1944 року народний комісар (міністр) внутрішніх справ Берія затвердив головний документ операції «Сочевиця» - «Інструкцію про порядок проведення виселення чеченців та інгушів»^[22]; 31 січня Державний комітет оборони СРСР видав дві постанови про депортацію та місця призначення^[5]. У першій розписано прийом виселених на місці заслання: радянському НКВД (попереднику сучасної ФСБ) доручалося направити «в лютому-березні ц. р. для розселення в Казахську РСР спецпереселенців до 400 тис. осіб, у Киргизьку РСР до 90 тис. осіб», а в кожному районі, куди привозили людей, приписувалося «організувати трійки у складі голови райвиконкому, секретаря райкому та начальника РВ [районного відділу] НКВД»^[23]. Другою постановою людей приписувалося везти «за тарифом перевезень ув'язнених»^[24]. 7 лютого на нараді в Берії «були визначені конкретні завдання з організації виселення 459 486 чеченців та інгушів - це 97 635 сімей», призначено дату - 22-23 лютого^[25]. Колонізатор стягнув до республіки, пишуть історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов, «до 19 тисяч співробітників НКВД і НКГБ та 100 тисяч боєздатних солдатів внутрішніх військ... понад 15 тисяч залізничних вагонів і сотні паровозів, 6 тисяч вантажівок»^[5] - під легендою: «були розпущені чутки про проведення великих тактичних навчань у горах Чечні та Інгушетії»^[25]. 23 лютого, у радянське військове свято («День Червоної армії»), війська НКВД зібрали чоловіків - історик З. С. Ісакієва пише: «Замість клубів чоловіків повезли (і повели) на збірні пункти під посиленою озброєною охороною»^[25]. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення російського студента-очевидця, надруковане в еміграційному журналі «Прометеус» 1949 року, - про вечір 23 лютого в аулах: «Увечері того дня червоноармійці розвели вогні на майданах аулів і почали співи й танці. Жителі аулів, ні в чому не сумніваючись, зібралися на це торжество як глядачі. Коли в такий спосіб більшість жителів зібралася на майдані, були заарештовані всі чоловіки. Дехто з чеченців мав зброю, і в багатьох місцях почалася стрілянина... Заарештованих на майданах чоловіків замкнули в сараях, і почалося полювання на тих, кого не було на майдані. Уся акція була проведена за дві-три години»^[26]. «До 11 години першого дня виселення з різних селищ вивезено понад 94 тисячі людей»^[5], до ранку 24 лютого - понад 333 тисячі. НКВД віз людей у 180 ешелонах: за «раціоналізаторською» пропозицією відомство ущільнило завантаження - «ущільнення завантаження спецконтингенту» в його паперах - з 24 до 45 людей у вагоні; історики пишуть: «Насправді ж у товарні вагони-«теплушки» набивали й до 80 людей»^[5]. У дорозі, за офіційними даними радянського НКВД, померла 1361 людина^[5]; очевидець Аметистов, згодом суддя Конституційного суду Росії, згадував: «Я бачив, як привезли їх [чеченців] у вагонах - і половину вивантажували вже трупами. Живих викинули на 40-градусний мороз»^[5]. «Останній ешелон з депортованими чеченцями та інгушами став під розвантаження в казахському степу 20 березня 1944 р.»^[5]. А. Г. Авторханов записав, як це виглядало для народу: «23 лютого 1944 року... протягом буквально 24 годин поголовно все населення Чечено-Інгушської республіки заарештовується, і починається його завантаження в арештантські ешелони для відправлення в невідомому напрямку», а указ про ліквідацію республіки «був опублікований заднім числом» - через два роки і чотири місяці^[26].

Насильницьке виселення родин повстанців до Сибіру та депортація українців Закерзоння: вивезення «бандпосібників» цілими родинами почалося одразу - вже влітку 1944 року «вивезено понад 17 000 осіб в Красноярський край»^[19]; загалом за 1944–52 роки на спецпоселення вивезено 203 662 особи, серед них «представників родин членів Організації українських націоналістів і вояків Української повстанської армії та їх симпатиків — 182 543 особи»^[19]. Акцію «Вісла» було проведено, щоб «позбавити його соціально-екон. та морально-психологічної підтримки з боку місц. укр. людності», і завершилася вона розсіянням громади: влада позбулася українського населення, «розпорошивши бл. 150 тис. осіб»^[27].