Агресори можуть здійснювати масштабну та систематичну конфіскацію природних, фінансових і матеріальних фондів на захопленій території. Під час реалізації цієї техніки організовується вивезення промислового обладнання, вилучення скарбниці, конфіскація продовольства та безконтрольна експлуатація корисних копалин виключно для отримання вигоди та забезпечення потреб метрополії.
Представники метрополії конфіскували особисте майно загиблого делегата Нохчі до державної скарбниці: у пам'яті з Посольського приказу до приказу Казанського палацу приписувалося розслідувати загибель окоцького мурзи Кохострова Бійтемірова, який утонув, а зі знайденого «плаття його і всяку рухлядь взяли в нашу казну»[1].
Зруйнування військово-економічної бази низового козацтва. Січ «була своєрідною військ. базою, де містилися флот, артилерія, арсенал»[4] – усю цю інфраструктуру було знищено або захоплено під час штурму.
Секуляризація та конфіскація до імперської скарбниці земель українських православних монастирів: «1786 під час секуляризації монастир було закрито, його майно й угіддя відійшли до держ. скарбниці»[5] – доля Святогірського монастиря типова для всієї кампанії 1786 року, що позбавила локальну церкву економічної бази.
За підсумками походу серпня - вересня 1832 року війська корпусного командира Розена стягнули з чеченських сіл податі та штрафи грошима й худобою: Розен доносив військовому міністрові Чернишову, що загалом за похід «податі та штрафу грошима й худобою сплачено... близько 5-ти т. р. с. [п’яти тисяч рублів сріблом]»[6].
Імперія вилучала майно і землю чеченців розпорядженнями. У квітні 1840 року імперське розпорядження приписало «заарештувати ауховські стада, де тільки такі на пасовищі в кумицькому володінні знаходяться» (ауховці - чеченська громада на північному сході, біля кумицького кордону)[7]. Землю чеченців імперія роздавала лоялістам: лист сучасника з Тифліса, який наводить історик Н. І. Покровський, називає серед причин повстання 1840 року «наділення князя Бековича Черкаського землями, якими володіли чеченці» (Бекович-Черкаський - кабардинський князь на російській службі)[8].
Після втечі жителів дванадцяти надтеречних сіл (чеченських селищ лівого берега Терека) до повсталих у червні 1840 року імперія віддала їхнє майно козакам. «Доповідь канцелярії з управління мирними горцями», складена не раніше липня 1841 року, перелічує села - Старий Наур, Новий Наур, Емінгуловська, Мурдарова, Боян-Юрт, Качерман-Юрт, Нагай Мірза-Юрт, Міжі-Юрт, Кожахи, Калаузова, Мамакай-Юрт і Гунешки - і фіксує режим: «хліб, що залишився у них на корені, дозволено було лінійним козакам... зібрати на свою користь, доми, що залишилися в місцях, розібрати і перевезти в станиці» (лінійні козаки - козацькі війська імперської прикордонної лінії)[7]. Та ж доповідь фіксує розподіл здобичі: 800 баранів, відбитих підполковником Бековичем-Черкаським (з кабардинського володарського роду, на російській службі) при переслідуванні жителів-утікачів Міжі-Юрта і Кожахів, «наказано було роздати як винагороду тим жителям означених двох сіл, які залишилися нам відданими»[7]. Відібрану у вигнаних землю імперія передала козачому війську. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують: «козакам було віддано в Малій Чечні «корінні» землі жителів Карабулака і Галашек» (Мала Чечня - рівнинно-передгірна західна частина Чечні; Галашки - вайнахська громада в долині Асси)[9]. Слово «корінні» - з самих імперських паперів: віддавалася не пустка, а земля, на якій люди жили поколіннями.
Російська імперія відібрала в чеченців нафтові колодязі біля фортеці Грозної і 16 лютого 1845 року закріпила вилучення законом: параграф 154 «Положення про Кавказьке лінійне військо», затвердженого імператором Миколою I, гласив: «на знак особливого благовоління…на користь війська надається всемилостивіше пожалуваний йому дохід від нафтових джерел поблизу фортеці Грозної»[10]. До вилучення нафта годувала самих чеченців - історик З. Х. Ібрагімова пише за документами: у 1788 році чеченський володар Казбулат «торгував і мав певний дохід з нафтових колодязів, розташованих у його володіннях»; моздокські козаки у проханні 1811 року згадували, як нафта «привозилася на продаж... і продавалася вільною ціною»; «Пізніше, нафта була вилучена в чеченців і стала власністю Кавказького лінійного полку, який здавав її у відкуп»[10]. За 57 років відкупної системи, з 1833 по 1890 рік, військо отримало 152 500 рублів сріблом чистого доходу[10][9].
Земля виселених товариств Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) відходила імперії. Генерал Слєпцов рапортом генералу Іллінському від 4 жовтня 1850 року підбив підсумок зселення гірських аулів: «багаті землі між Сунжею і Російською дорогою дісталися в беззвітне володіння уряду, так що вся площина Малої Чечні нині цілком очищена від ворожого населення»[11]. «Беззвітне володіння» - формула самого рапорту: землю взято без жодного оформлення прав колишніх власників.
Просіки відбирали в чеченців землю, що їх годувала, і імперія записувала це відбирання собі в актив: наказ Воронцова, намісника на Кавказі, по Окремому Кавказькому корпусу від 5 січня 1853 року рахував підсумок качкаликівської просіки: «Улаштування цієї просіки відібрало в непокірних чеченців значну кількість землі, яка могла прогодувати до 1,500 душ»[11].
За зведенням істориків Я. З. Ахмадова та Е. Х. Хасмагомадова, із 643 тисяч десятин (десятина - трохи більше гектара) рівнинної і передгірної Чечні чеченським селищам залишено 347 тисяч, козачим станицям передано 222 тисячі - третину, офіцерам-приватним власникам - 28 тисяч, укріпленням - 17 тисяч, скарбниці - близько 30 тисяч «запасних»[9]. Той самий розподіл відомство описало саме: Терське межове управління, рахуючи лише площинну частину Великої і Малої Чечні (охоплення вужче, ніж рівнинна і передгірна Чечня у зведенні істориків), підсумувало: «Уся площинна частина Великої і Малої Чечні, з прилеглим малочеченським лісом, становить площу 271086 десятин. З неї в різний час відійшло 6 козачим станицям 650 десятин, Терському козачому війську 1560 десятин лісу, надано у приватну власність за заслуги окремих осіб 8645 десятин, віддано містам і слободам 8266 десятин, 43 чеченським аулам наділено 234970 десятин, у віданні лісового відомства перебувало 16965 десятин. Таким чином, вільних земель немає…»[10]. Ліси конфісковано повністю: «в Чечні та Інгушетії царизм привласнив ліси загальною площею 225,5 тисяч десятин (вони стали «казенними») і ще 33,5 тисячі десятин по Сунжі та її притоках передав козачому війську. Ліси бралися під озброєну охорону, і нещасних селян, що попалися на порубці лісу, переслідували тяжкими карами»[9]. У гірських аулів, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «було конфісковано в скарбницю 50989 десятин пасовищ», а потім ці самі пасовища передано громадам «на умовах оброчного користування»[10]. Відбирали і розчищене власними руками: у 1874 році у Веденському окрузі власникам 250 десятин розчищених з-під лісу ділянок запропонували присягнути на Корані, що розчищення йшло з дозволу громад, - «у всьому окрузі тільки Ш. Долатмурзієв, житель селища Белгатой, зміг присягнути... всі інші ділянки, власники яких на честь свою не ризикнули дати неправдиву клятву, були визнані громадськими»[9]; після повстання 1877 року в жителів Дишні-Ведено відібрано 74 свідоцтва на розчищені ділянки «як покарання, за підтримку повсталих»[10]. У 1888 році чеченські громади звернулися з проханням до імператора: будівельні матеріали і дрова вони «змушені купувати у приватних власників або у скарбниці, а раніше користувалися ними безплатно»[10]. У 1891 році товариство Владикавказької залізниці отримало концесію на гілку від станції Беслан через Грозний на Петровськ[12]. 15 червня 1891 року Олександр III іменним указом міністру шляхів сполучення приписав вилучення земель під трасу: «Дозволивши спорудження Петровської залізниці, замість раніше вказаного напрямку її від Владикавказа до Петровська, за напрямком від станції Беслан... до Петровська, повеліваємо: 1) зробити належні розпорядження щодо відчуження... необхідних для цієї мети земель»[13]. Полотно, станція і все колійне господарство лягли на землі, які на той час значилися за Терським козачим військом і станицею Грозненською, - на ту саму площинну землю, що була відібрана в чеченських аулів і передана війську: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «залізничне полотно (і, відповідно, станція і все колійне господарство) пройшло по землях, що належали Терському козачому війську», а «грозненський міський вокзал був побудований на землі станиці Грозненської»[9]. Торг про ціну йшов між залізницею, містом і козаками: міська влада зажадала «по 60 рублів за кожен квадратний сажень міських земель, відчужуваних для зведення вокзалу, локомотивного депо з майстернями, товарної станції та під'їзних колій», а козаки станиці Грозненської запропонували будівельникам свою ділянку безплатно - з розрахунку, що слідом за станцією в них піднімуться нафтопереробні та інші підприємства[9]. Гроші за відчуження отримували держателі захопленого, чеченські громади в цьому розрахунку участі не брали.
Рапорт командувача Кавказької армії військовому міністрові від 6 серпня 1860 року фіксує щодо виселених аккінців: «земля, яку вони займали, оголошена казенною, і таким чином справу з аккінцями вирішено остаточно»[14]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують: жителі Аккінського товариства «протягом липня були розселені в Галашівському та інших сусідніх товариствах. При цьому землі Аккінського товариства були оголошені «казенними»»[9].
За підсумками придушення повстання 1877 року імперія відбирала землю гірських громад: історик З. Х. Ібрагімова фіксує - «Тисячі жителів гірських селищ було переселено на рівнину, землі їхні конфісковувалися»[10].
Заступник військового міністра радянської колоніальної адміністрації України (УСРР) Межлаук 5 квітня 1919 року телеграфував Леніну: не можна дивитися на Україну «як на обітовану землю» з невичерпними запасами - її ресурси треба якнайшвидше зарахувати до загальноросійських і використовувати за єдиним планом[15]. Ленін у другій половині квітня 1919 року пропонував петроградським організаціям вивезти робітників в Україну для поповнення запасів продовольства й палива: «Мобілізацію робітників у Пітері продовжити і на Україну, і на Дон… Раджу рушити цих робітників поголовно на Україну, на Дон, на Схід на 3 місяці. Нерозумно голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля»[16]. Указом від 12 квітня 1919 року ця адміністрація зобов'язала кожне село віддавати державі призначений йому обсяг хліба[5]. Хліб в українців відбирало продовольче відомство цієї адміністрації: воно посилало в села озброєні загони робітників, а разом із ними хліб відбирали загони таємної поліції більшовиків - надзвичайних комісій (ЧК) - і частини російської армії[5]. Ці загони конфісковували в селян майно та реманент, брали заручників, а за одного мешканця змушували відповідати все село. Загони того ж відомства і ЧК перехоплювали на дорогах та залізничних станціях українців, які везли хліб на обмін чи продаж в обхід державної монополії: продовольство відбирали, а перевезення хліба карали аж до розстрілу[5]. Відмова віддати майно коштувала життя: у червні 1919 року агенти херсонської повітової надзвичайної комісії затримали селянина села Роксандрівки Херсонського повіту Никифора Потаченка, 24 років, «за небажання надати коней»; за постановою комісії його розстріляли в ніч на 15 червня (краєзнавча публікація дає 15 липня) у підвалі будинку Тюльпанова - двічі він вибирався із засипаної могили живим, і вбили його лише третім розстрілом[17].
14 червня 1919 року Ленін телеграфував до Києва на три адреси одразу - голові колоніальної адміністрації Раковському, її міністрові продовольства Шліхтеру та військовому міністрові Подвойському - і переклав постачання російських фронтів на український хліб: «З огляду на цілковиту неможливість забезпечити продовольством Західний і Північний фронти за рахунок виснажених запасів Центру, увесь тягар цього загальнодержавного завдання природно переходить на делегацію Цекомпродарму, керовану Орловим і працюючу згідно з наказом Троцького для всієї російської армії в цілому»; тією ж телеграмою він вимагав від військового відомства адміністрації допомоги цій делегації, «щоб вона могла негайно рушити продвантажі арміям Заходу і Півночі»[18]. Через тиждень, 21 червня, Ленін надіслав Раковському телеграму з позначками «поза всякою чергою» і «з перевіркою, коли саме доставлено», і призначив строк: «Західній армії абсолютно необхідні найближчими днями три ешелони хліба. Наполегливо прошу вжити найенергійніших заходів для задоволення потреби. Крайність остання»[19].
СРСР відбирав у чеченських селян худобу і землю. За один рік примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації») Чечня втратила 184 тисячі голів худоби. У доповіді про обстеження партійної організації Чеченської автономної області, надісланій 7-9 березня 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, наведено таблицю обласної статистики: всієї худоби в області в 1929 році - 993 200 голів, у 1930-му - 809 063. У доповіді визнано: «Приріст поголів'я худоби за всіма видами, що намітився в 1929 р., у 1930 р. не знайшов свого продовження, а навпаки, сталося значне зниження поголів'я, що не торкнулося лише коней»[20] - і там же названо причину: зниження сталося «головним чином навесні 1930 р., коли куркульство, чинячи скажений опір зростанню колгоспного будівництва, хижацьки знищувало худобу»[20]. Так колонізатори описали дії селян: люди різали власну худобу, аби не віддавати її в колгоспи. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов оцінюють втрату ще вище: «Змушені вступати в колгосп, селяни прагнули укрити від усуспільнення хоча б частину свого господарства, а якщо це не вдавалося, просто позбувалися його. Так, колективізація супроводжувалася різким скороченням поголів'я худоби — за один лише 1930 р. воно скоротилося в Чечні майже на 300 тисяч голів»[9]. Центральний комітет партії («ЦК ВКП(б)») теж визнав, що худобу забирали силою: у постанові «Про примусове усуспільнення худоби» від 26 березня 1932 року він записав, що «в низці районів спостерігається практика усуспільнення корів і дрібної худоби в окремих колгоспників фактично примусовими способами», і зажадав такі спроби «припинити»[21]. Колонізатор забирав у нохчі й землю. Під час переділу, який росіяни називали «землевпорядкуванням», пишуть Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «у Веденському, Ітум-Калінському і Шатойському округах у куркулів і мечетей було вилучено приблизно 1,5 тисячі гектарів землі»[9]. Настанова «утискати» при вилученні землі чеченських селян, оголошених заможними, стоїть у тій самій доповіді ВЦВК[20].
Масове позбавлення майна та примусове виселення сотень тисяч селян, які чинили опір (так званих «куркулів»), до віддалених спецпоселень Сибіру та Півночі[22].
Тотальне вивезення промислового обладнання та продовольства в глиб СРСР: «углиб СРСР було переміщено 550 індустріальних об'єктів (190 — союзного та 360 — респ. підпорядкування)»; «З Правобережжя на лівий берег Дніпра було переправлено 4498 тракторів, 680 комбайнів, 690 автомашин»[4].