Примусова мобілізація

Окупаційна адміністрація примушувала підпорядкованих Нохчі до участі у збройних конфліктах: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста звітували, що «з твоїми государевими непослушниками б'ємося ми, холопи твої государеві, не шкодуючи голів своїх, за тебе, государя, кров свою проливаємо і голови свої складаємо»^[1].

Окупаційна адміністрація та лояльні їй сили направляли підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах, зокрема проти їхніх співвітчизників: історикиня І. Х. Тхамокова констатує, що 1626 року воєводи послали в похід «Окочан 252 особи»^[2][3], а 1628 року під час збройного вторгнення кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей»... з «Окочанами»»^[2].

Призначена підконтрольна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі в Кримських походах метрополії: у відписці кабардинського князя Каспулата Муцаловича Черкаського до Посольського приказу від 1675 року констатовано, що для походу на кримські улуси в його розпорядженні перебували «Окочан 190 людей»^[3]; історикиня І. Х. Тхамокова додає, що 1675 року в Криму разом із князем воювали загони «з узденями, з новохрещенами та «Окочанами»»^[2].

Масовий призов до ополчення та формування козацьких полків для війни з Францією (формування 22 полків і 75 тисяч ополченців) на основі неправдивих обіцянок влади повернути козацькі вольності^[4].

Використання українських селян і чорноморських козаків як воєнного ресурсу для штурму турецьких фортець (Очаків, Хотин, Ізмаїл) та закріплення імперських прав на Крим^[5].

У ніч на 10 січня 1827 року генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, примусив чотириста Чеченців підкорених громад брати участь у рейді на нохчі-селище Узені-Юрт із бойовим завданням проти співвітчизників. Імперський історик Потто писав: вони «перепливли Аргун і мали йти обхідною дорогою, щоб відрізати мешканцям відступ до лісу»^[6]. Влітку 1827 року генерал Енгельгардт, начальник лівого флангу Кавказької лінії, змусив брати участь у засідці на мешканців Самашок поряд із сотнею моздоцьких козаків, як фіксував Потто, «стільки ж мирних Чеченців»^[6]. Підкореність цих громад утримувалася системою заручників, що документує та сама практика Лаптєва щодо Гельдигена.

Регулярна армія Російської імперії примушувала корінне населення нести військову службу на боці завойовника, зокрема проти одноплемінників. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що «замість данини постановлено за нарядом начальників висилати на службу людей», і визнає: «ще не було прикладу, щоб хтось міг змусити Чеченців застосовувати зброю проти своїх земляків, але вже зроблено перший крок до цього, і їм навіяно, що цього завжди від них вимагатимуть»^[7].

Окупаційна адміністрація Терського міста мобілізувала підпорядкованих союзників метрополії: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що «посилав мене... воєвода Микита Дмитрійович Вельямінов з батьком моїм на твою государеву службу... на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[1].

Масовий набір селян у рекрути та ополчення для участі у важкій для імперії Кримській війні^[8].

Відправлення козацьких полків на далекі театри бойових дій (країни Балтії, Польща), що вело до їхнього виснаження. Війська були «цілорічною військовою службою утруджені, знужнілі, опішалі, зубожілі»^[9][10][11].

Окупаційна адміністрація зобов'язувала підпорядковані спільноти Нохчі брати участь у військових кампаніях: історик Е. Н. Кушева вказує на документи «про можливість участі мурзи Шиха... в поході російських ратних людей»^[1].

Окупаційна адміністрація насильно спрямовувала підпорядкованих Нохчі воювати проти їхніх власних співвітчизників: історик Е. Н. Кушева вказує в заголовку первинного документа на здійснений «похід терських ратних людей і терських Окочан... проти ендерейського володаря Салтан-Магмута і людей окоцьких та мічкізьких кабаків, що приєдналися до нього»^[1].

Окупаційна адміністрація Терського міста мобілізувала підпорядкованих союзників метрополії: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що «посилав мене... воєвода Микита Дмитрійович Вельямінов з батьком моїм на твою государеву службу... на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[1].

Окупаційна адміністрація примушувала підпорядкованих Нохчі до участі у збройних конфліктах: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста звітували, що «з твоїми государевими непослушниками б'ємося ми, холопи твої государеві, не шкодуючи голів своїх, за тебе, государя, кров свою проливаємо і голови свої складаємо»^[1].

Окупаційна адміністрація та лояльні їй сили направляли підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах, зокрема проти їхніх співвітчизників: історикиня І. Х. Тхамокова констатує, що 1626 року воєводи послали в похід «Окочан 252 особи»^[2][3], а 1628 року під час збройного вторгнення кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей»... з «Окочанами»»^[2].

Призначена підконтрольна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі в Кримських походах метрополії: у відписці кабардинського князя Каспулата Муцаловича Черкаського до Посольського приказу від 1675 року констатовано, що для походу на кримські улуси в його розпорядженні перебували «Окочан 190 людей»^[3]; історикиня І. Х. Тхамокова додає, що 1675 року в Криму разом із князем воювали загони «з узденями, з новохрещенами та «Окочанами»»^[2].

Окупаційна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах (Чигиринських походах) на території України: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що в 1678 році кабардинський князь Каспулат Муцалович Черкаський (під чиєю владою перебували Окочани) отримав царську грамоту «за те, що він брав участь у кримському та чигиринському походах»^[2]; у переліках документів за 1678 рік зафіксовано відписку чугуївського воєводи Івана Рихтарова до Розрядного приказу «про похід полку кн. Каспулата Муцаловича Черкаського під Чугуїв»^[3]; а в 1679 році цар Федір Олексійович видав указ Посольському приказу «про несення його полком сторожової служби в околицях Чугуєва та Харкова»^[3].

Окупаційна адміністрація насильно спрямовувала підпорядкованих Нохчі воювати проти їхніх власних співвітчизників: історик Е. Н. Кушева вказує в заголовку первинного документа на здійснений «похід терських ратних людей і терських Окочан... проти ендерейського володаря Салтан-Магмута і людей окоцьких та мічкізьких кабаків, що приєдналися до нього»^[1].

Окупаційна адміністрація Терського міста мобілізувала підпорядкованих союзників метрополії: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що «посилав мене... воєвода Микита Дмитрійович Вельямінов з батьком моїм на твою государеву службу... на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[1].

Окупаційна адміністрація примушувала підпорядкованих Нохчі до участі у збройних конфліктах: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста звітували, що «з твоїми государевими непослушниками б'ємося ми, холопи твої государеві, не шкодуючи голів своїх, за тебе, государя, кров свою проливаємо і голови свої складаємо»^[1].

Окупаційна адміністрація та лояльні їй сили направляли підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах, зокрема проти їхніх співвітчизників: історикиня І. Х. Тхамокова констатує, що 1626 року воєводи послали в похід «Окочан 252 особи»^[2][3], а 1628 року під час збройного вторгнення кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей»... з «Окочанами»»^[2].

Призначена підконтрольна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі в Кримських походах метрополії: у відписці кабардинського князя Каспулата Муцаловича Черкаського до Посольського приказу від 1675 року констатовано, що для походу на кримські улуси в його розпорядженні перебували «Окочан 190 людей»^[3]; історикиня І. Х. Тхамокова додає, що 1675 року в Криму разом із князем воювали загони «з узденями, з новохрещенами та «Окочанами»»^[2].

Окупаційна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах (Чигиринських походах) на території України: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що в 1678 році кабардинський князь Каспулат Муцалович Черкаський (під чиєю владою перебували Окочани) отримав царську грамоту «за те, що він брав участь у кримському та чигиринському походах»^[2]; у переліках документів за 1678 рік зафіксовано відписку чугуївського воєводи Івана Рихтарова до Розрядного приказу «про похід полку кн. Каспулата Муцаловича Черкаського під Чугуїв»^[3]; а в 1679 році цар Федір Олексійович видав указ Посольському приказу «про несення його полком сторожової служби в околицях Чугуєва та Харкова»^[3].

Примусовий призов мільйонів Українців до російської імператорської армії для участі в Першій світовій війні за чужі геополітичні інтереси імперій^[12].

Окупаційна адміністрація насильно спрямовувала підпорядкованих Нохчі воювати проти їхніх власних співвітчизників: історик Е. Н. Кушева вказує в заголовку первинного документа на здійснений «похід терських ратних людей і терських Окочан... проти ендерейського володаря Салтан-Магмута і людей окоцьких та мічкізьких кабаків, що приєдналися до нього»^[1].

Окупаційна адміністрація зобов'язувала підпорядковані спільноти Нохчі брати участь у військових кампаніях: історик Е. Н. Кушева вказує на документи «про можливість участі мурзи Шиха... в поході російських ратних людей»^[1].

Окупаційна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах (Чигиринських походах) на території України: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що в 1678 році кабардинський князь Каспулат Муцалович Черкаський (під чиєю владою перебували Окочани) отримав царську грамоту «за те, що він брав участь у кримському та чигиринському походах»^[2]; у переліках документів за 1678 рік зафіксовано відписку чугуївського воєводи Івана Рихтарова до Розрядного приказу «про похід полку кн. Каспулата Муцаловича Черкаського під Чугуїв»^[3]; а в 1679 році цар Федір Олексійович видав указ Посольському приказу «про несення його полком сторожової служби в околицях Чугуєва та Харкова»^[3].

Відправлення козацьких полків на далекі театри бойових дій (країни Балтії, Польща), що вело до їхнього виснаження. Війська були «цілорічною військовою службою утруджені, знужнілі, опішалі, зубожілі»^[9][10][11].

Примусова інкорпорація автохтонних збройних сил до імперської армії: «перетворення полків на регулярні гусарські»^[13].

Використання українських козацьких полків для важкої війни проти Османської імперії: мобілізація ресурсів корінного народу для імперської експансії^[14].

Використання українських селян і чорноморських козаків як воєнного ресурсу для штурму турецьких фортець (Очаків, Хотин, Ізмаїл) та закріплення імперських прав на Крим^[5].

Використання українських ресурсів та козацьких полків у черговій російсько-турецькій війні задля імперської геополітичної експансії^[15].

Масовий призов до ополчення та формування козацьких полків для війни з Францією (формування 22 полків і 75 тисяч ополченців) на основі неправдивих обіцянок влади повернути козацькі вольності^[4].

Масовий набір селян у рекрути та ополчення для участі у важкій для імперії Кримській війні^[8].

Використання Українців у складі імперської армії як гарматного м'яса для ведення масштабних загарбницьких воєн і підкорення народів на Кавказі та в Центральній Азії^[16].

Використання жителів колонізованих українських губерній як гарматного м'яса в черговій кровопролитній війні на Балканах^[16][17].

Примусовий призов мільйонів Українців до російської імператорської армії для участі в Першій світовій війні за чужі геополітичні інтереси імперій^[12].

Масовий насильницький призов польовими військкоматами населення щойно звільнених територій до лав Червоної армії^[16].

Регулярна армія Російської імперії примушувала корінне населення нести військову службу на боці завойовника, зокрема проти одноплемінників. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що «замість данини постановлено за нарядом начальників висилати на службу людей», і визнає: «ще не було прикладу, щоб хтось міг змусити Чеченців застосовувати зброю проти своїх земляків, але вже зроблено перший крок до цього, і їм навіяно, що цього завжди від них вимагатимуть»^[7].

У ніч на 10 січня 1827 року генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, примусив чотириста Чеченців підкорених громад брати участь у рейді на нохчі-селище Узені-Юрт із бойовим завданням проти співвітчизників. Імперський історик Потто писав: вони «перепливли Аргун і мали йти обхідною дорогою, щоб відрізати мешканцям відступ до лісу»^[6]. Влітку 1827 року генерал Енгельгардт, начальник лівого флангу Кавказької лінії, змусив брати участь у засідці на мешканців Самашок поряд із сотнею моздоцьких козаків, як фіксував Потто, «стільки ж мирних Чеченців»^[6]. Підкореність цих громад утримувалася системою заручників, що документує та сама практика Лаптєва щодо Гельдигена.

Примусова інкорпорація автохтонних збройних сил до імперської армії: «перетворення полків на регулярні гусарські»^[13].

Використання українських козацьких полків для важкої війни проти Османської імперії: мобілізація ресурсів корінного народу для імперської експансії^[14].

Використання українських селян і чорноморських козаків як воєнного ресурсу для штурму турецьких фортець (Очаків, Хотин, Ізмаїл) та закріплення імперських прав на Крим^[5].

Використання українських ресурсів та козацьких полків у черговій російсько-турецькій війні задля імперської геополітичної експансії^[15].

Масовий призов до ополчення та формування козацьких полків для війни з Францією (формування 22 полків і 75 тисяч ополченців) на основі неправдивих обіцянок влади повернути козацькі вольності^[4].

Масовий набір селян у рекрути та ополчення для участі у важкій для імперії Кримській війні^[8].

Використання Українців у складі імперської армії як гарматного м'яса для ведення масштабних загарбницьких воєн і підкорення народів на Кавказі та в Центральній Азії^[16].

Використання жителів колонізованих українських губерній як гарматного м'яса в черговій кровопролитній війні на Балканах^[16][17].

Примусовий призов мільйонів Українців до російської імператорської армії для участі в Першій світовій війні за чужі геополітичні інтереси імперій^[12].

Регулярна армія Російської імперії примушувала корінне населення нести військову службу на боці завойовника, зокрема проти одноплемінників. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що «замість данини постановлено за нарядом начальників висилати на службу людей», і визнає: «ще не було прикладу, щоб хтось міг змусити Чеченців застосовувати зброю проти своїх земляків, але вже зроблено перший крок до цього, і їм навіяно, що цього завжди від них вимагатимуть»^[7].

У ніч на 10 січня 1827 року генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, примусив чотириста Чеченців підкорених громад брати участь у рейді на нохчі-селище Узені-Юрт із бойовим завданням проти співвітчизників. Імперський історик Потто писав: вони «перепливли Аргун і мали йти обхідною дорогою, щоб відрізати мешканцям відступ до лісу»^[6]. Влітку 1827 року генерал Енгельгардт, начальник лівого флангу Кавказької лінії, змусив брати участь у засідці на мешканців Самашок поряд із сотнею моздоцьких козаків, як фіксував Потто, «стільки ж мирних Чеченців»^[6]. Підкореність цих громад утримувалася системою заручників, що документує та сама практика Лаптєва щодо Гельдигена.

Використання українських ресурсів та козацьких полків у черговій російсько-турецькій війні задля імперської геополітичної експансії^[15].

Використання українських козацьких полків для важкої війни проти Османської імперії: мобілізація ресурсів корінного народу для імперської експансії^[14].

Використання жителів колонізованих українських губерній як гарматного м'яса в черговій кровопролитній війні на Балканах^[16][17].

Примусова інкорпорація автохтонних збройних сил до імперської армії: «перетворення полків на регулярні гусарські»^[13].

Масовий насильницький призов польовими військкоматами населення щойно звільнених територій до лав Червоної армії^[16].

Масовий насильницький призов польовими військкоматами населення щойно звільнених територій до лав Червоної армії^[16].

Окупаційна адміністрація зобов'язувала підпорядковані спільноти Нохчі брати участь у військових кампаніях: історик Е. Н. Кушева вказує на документи «про можливість участі мурзи Шиха... в поході російських ратних людей»^[1].

Використання Українців у складі імперської армії як гарматного м'яса для ведення масштабних загарбницьких воєн і підкорення народів на Кавказі та в Центральній Азії^[16].

Відправлення козацьких полків на далекі театри бойових дій (країни Балтії, Польща), що вело до їхнього виснаження. Війська були «цілорічною військовою службою утруджені, знужнілі, опішалі, зубожілі»^[9][10][11].