Агресори можуть примусово забирати представників корінного народу до лав власних збройних сил для участі в бойових діях (зокрема проти їхніх власних співвітчизників). Ця техніка застосовується для отримання вигоди шляхом використання місцевого населення як безоплатного людського ресурсу. Водночас вона слугує цілям нейтралізації захисту: відправляючи чоловіків на далекі фронти, колонізатор цілеспрямовано виснажує демографічний і військовий потенціал регіону, позбавляючи суспільство здатності до самооборони.
Окупаційна адміністрація зобов'язувала підпорядковані спільноти Нохчі брати участь у військових кампаніях: історик Е. Н. Кушева вказує на документи «про можливість участі мурзи Шиха... в поході російських ратних людей»[1].
Окупаційна адміністрація насильно спрямовувала підпорядкованих Нохчі воювати проти їхніх власних співвітчизників: історик Е. Н. Кушева вказує в заголовку первинного документа на здійснений «похід терських ратних людей і терських Окочан... проти ендерейського володаря Салтан-Магмута і людей окоцьких та мічкізьких кабаків, що приєдналися до нього»[1].
Окупаційна адміністрація Терського міста мобілізувала підпорядкованих союзників метрополії: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що «посилав мене... воєвода Микита Дмитрійович Вельямінов з батьком моїм на твою государеву службу... на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»[1].
Окупаційна адміністрація примушувала підпорядкованих Нохчі до участі у збройних конфліктах: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста звітували, що «з твоїми государевими непослушниками б'ємося ми, холопи твої государеві, не шкодуючи голів своїх, за тебе, государя, кров свою проливаємо і голови свої складаємо»[1].
Окупаційна адміністрація та лояльні їй сили направляли підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах, зокрема проти їхніх співвітчизників: історикиня І. Х. Тхамокова констатує, що 1626 року воєводи послали в похід «Окочан 252 особи»[2][3], а 1628 року під час збройного вторгнення кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей»... з «Окочанами»»[2].
Призначена підконтрольна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі в Кримських походах метрополії: у відписці кабардинського князя Каспулата Муцаловича Черкаського до Посольського приказу від 1675 року констатовано, що для походу на кримські улуси в його розпорядженні перебували «Окочан 190 людей»[3]; історикиня І. Х. Тхамокова додає, що 1675 року в Криму разом із князем воювали загони «з узденями, з новохрещенами та «Окочанами»»[2].
Окупаційна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах (Чигиринських походах) на території України: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що в 1678 році кабардинський князь Каспулат Муцалович Черкаський (під чиєю владою перебували Окочани) отримав царську грамоту «за те, що він брав участь у кримському та чигиринському походах»[2]; у переліках документів за 1678 рік зафіксовано відписку чугуївського воєводи Івана Рихтарова до Розрядного приказу «про похід полку кн. Каспулата Муцаловича Черкаського під Чугуїв»[3]; а в 1679 році цар Федір Олексійович видав указ Посольському приказу «про несення його полком сторожової служби в околицях Чугуєва та Харкова»[3].
Примусова інкорпорація автохтонних збройних сил до імперської армії: «Слободські козацькі полкі були скасовані і на їх місце велено і було скласти 5 гусарських полків»[6].
Використання українських козацьких полків в імперській війні проти Османської імперії. Заслуги запорожців та їхнього кошового Калнишевського в цій війні «були визнані царським урядом й імператрицею, яка нагородила його золотою медаллю з діамантами»[7] – що не врятувало ні його, ні Січ від розправи одразу після перемоги.
Використання українських козацьких формувань в імперській війні: «Рос. війська, до складу яких входило Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, захопили Хотин, Бендери… Акерман»[10].
Масовий призов до ополчення та формування козачих полків на основі неправдивих обіцянок повернути козацькі вольності: «Україна використовувалася для комплектування, спорядження, переміщення військ… в т. ч. 75-тис. ополчення з Київ., Подільської, Черніг. та Полтав. губ.»[11].
Регулярна армія Російської імперії примушувала корінне населення нести військову службу на боці завойовника, зокрема проти одноплемінників. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що «замість данини постановлено за нарядом начальників висилати на службу людей», і визнає: «ще не було прикладу, щоб хтось міг змусити Чеченців застосовувати зброю проти своїх земляків, але вже зроблено перший крок до цього, і їм навіяно, що цього завжди від них вимагатимуть»[12].
У ніч на 10 січня 1827 року генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, примусив чотириста Чеченців підкорених громад брати участь у рейді на нохчі-селище Узені-Юрт із бойовим завданням проти співвітчизників. Імперський історик Потто писав: вони «перепливли Аргун і мали йти обхідною дорогою, щоб відрізати мешканцям відступ до лісу»[13]. Влітку 1827 року генерал Енгельгардт, начальник лівого флангу Кавказької лінії, змусив брати участь у засідці на мешканців Самашок поряд із сотнею моздоцьких козаків, як фіксував Потто, «стільки ж мирних Чеченців»[13]. Підкореність цих громад утримувалася системою заручників, що документує та сама практика Лаптєва щодо Гельдигена.
Масовий набір селян до ополчення: «Приводом до них стало опублікування під час Кримської війни 1853—1856 маніфесту імп. Миколи I, що передбачав створення рухомого держ. ополчення»[7] - маніфест та укази про набір від 29 січня 1855 року (№ 28.991–28.993); Київської губернії в переліку призваних губерній не було, селяни сприйняли загальноімперський заклик як звернений до себе[14].
Використання українців у складі імперської армії в масштабних загарбницьких війнах на Кавказі та в Центральній Азії – рекрутська повинність поширювалася на українські губернії з часів ліквідації автономії[10].
Мобілізація мешканців колонізованих українських губерній до імперської армії для війни на Балканах – у рамках загальної військової повинності, що діяла в українських землях з часів ліквідації автономії[10].
Примусовий призов мільйонів до імперської армії: «За роки війни до лав рос. армії було мобілізовано 3,5 млн українців (за ін. даними — 4,5 млн із заг. чисельності 15,5 млн)»[15].
У травні 1916 року Російська імперія мобілізувала в армію страйкуючих робітників грозненських нафтопромислів - тих, хто мав відстрочку від військової служби і брав участь у страйку. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «було видано розпорядження про негайну мобілізацію всіх грозненських робітників, які мають відстрочку від військової служби і беруть участь у страйку»[16]. Страйк почався зі спору про заробітну плату: 12 травня робітники вручили Раді з'їзду Терських нафтопромисловців письмові вимоги про її підвищення в середньому на 50%, 21 травня о другій годині дня по тривожних заводських гудках промисли стали, а 31 травня, пишуть ті ж історики, «робітники повсюдно почали повертатися на роботу»[16]. Не хотіли воювати й ті, кого вже набрали: з півтори тисячі осіб четвертого набору «Дикої дивізії», які проходили підготовку в запасному полку, до бойових частин прибули лише 553 - решту військове командування повернуло на Кавказ «з огляду на їхню «ненадійність»»[16].
Центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) 29 червня 1919 року постановив «провести загальну мобілізацію робітників і селян призовного віку, починаючи з 19 років, а в прифронтовій смузі - з 18», увесь «нетрудовий елемент» з 18 до 45 років залучити до тилового ополчення - захоплена Україна мала воювати за загарбника, - і тією ж постановою оголосив: «Усіх, хто противиться проведенню мобілізації, визнати ворогами народу»; підписали її за голову органу Полозов і секретар Лапчинський[17]. 26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник, звітуючи по Трипільському району, де армія щойно розбила селян, які піднялися, писав: «тепер лишається мобілізація всього населення цього району» - чоловіків сіл, які щойно піднялися, забирали в ту саму армію, що їх розбила[18].
У лютому 1919 року Добровольча армія оголосила на з'їзді в Алдах мобілізацію горців - коштом самих сіл: «селища зобов'язані були споряджати й утримувати мобілізованих за свій рахунок»[16]. Призначений правителем Чечні генерал Алієв провів мобілізацію: «Зібрані в такий спосіб 200-300 вершників (разом з кабардинцями та інгушами) брали участь у придушенні селянських заворушень на Ставропіллі»[16]. Історик Є. Ф. Жупікова передає висновок дослідника П. Аптекаря про причини повстання чеченців проти Денікіна: «насильницькі мобілізації та реквізиції продовольства для армії Денікіна»[19].
Масовий призов польовими військкоматами населення щойно звільнених територій: «„Чорносвитники" або „чорна піхота" – таку неофіційну назву отримали чоловіки і юнаки, мобілізовані польовими військовими комісаріатами, а фактично командирами об'єднань, з'єднань і частин у 1943–1944 рр. після звільнення Червоною армією окупованих ворогом територій»[20].
СРСР 1941 року силоміць зігнав до 13 тисяч чеченців, визнаних непридатними до військової служби, у «трудармію» - будівельні батальйони, послані зводити оборонні рубежі: людей повезли до фронту без зброї та без статусу солдатів. Мобілізацію, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, місцеві військкомати провели «практично силовими методами»[16]; історик М. К. Осмаєв пише: «Людей забирали просто на вулицях без вручення повісток і попереднього роз'яснення мети мобілізації», а серед мобілізованих «було чимало старих і хворих»[21]. Історики пишуть про становище мобілізованих: вони «перебували на становищі військовослужбовців, але не рахувалися червоноармійцями»[16]. Історики описують підсумок: «Мобілізовані маси були завантажені в ешелони й у вересні 1941 р. опинилися у прифронтовій зоні, де їхніх трудових зусиль ніхто не потребував. Армія поспіхом відступала. Понад 10 тисяч нещасних громадян Чечено-Інгушетії загинули від холоду, голоду, бомбардувань, унаслідок злочинної недбалості військового чиновництва»[16]. М. К. Осмаєв наводить й іншу версію долі мобілізованих: ще не дійшовши до місця призначення, «вони були розсіяні німецькою авіацією», а до Ростова-на-Дону дісталися, за різними джерелами, від 1200 до 2 тисяч людей, яких вивезла до Грозного спеціальна комісія колоніальної адміністрації Чечено-Інгушетії[21]. Тих, хто вижив, колонізатор оголосив «дезертирами трудового фронту»; історики пишуть: «Їх ледве врятувала від розстрілу урядова комісія з Чечено-Інгушетії, що виїхала за скаргами до Ростова-на-Дону»[16].