Агресори можуть використовувати системне, демонстративне та масштабне насильство проти місцевого населення. Ця форма радикального тиску застосовується для нейтралізації захисту в активній фазі конфлікту та для подальшого закріплення окупаційного режиму. Проведення масових позасудових страт, публічних розправ і катувань спрямоване на тотальний психологічний злам волі колонізованого суспільства, фізичне придушення опору та примус до беззастережної покори.
Окупаційна адміністрація Терського міста застосовувала масове залякувальне насильство: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що військові загони «шибуцькі і калканські і ероханські і мічкіські многі кабаки повипалювали і зовсім розорили»[1] та «багатьох лю[дей] побили»[1].
Уряд Московського царства застосовував показові жорстокі страти для психологічного зламу корінного населення: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що полонений лідер повстання був «повішений за ребро на гаку відповідно до наказу Петра I П.М. Апраксіну («вчини жорстоку смертну кару»)»[2].
Показове знищення міста як акт залякування для решти країни. Петро I особисто віддав наказ: «а Батурин на знак зрадникам (позаяк боронилися) іншим на приклад спалити весь»[3][4]. Грушевський: московське військо, здобувши Батурин «через зраду одного чоловіка», «страшно росправило ся з людністю: людей порізало, місто зруйновало до решти, начальників віддало на страшні муки»[5].
Залякування населення показовою розправою над цілим містом: при взятті Батурина «у кривавій різанині й пожежі загинуло безліч захисників і жителів міста»[4], «місто було вщент зруйновано, а жителів знищено», а мешканцям, які повернулися, ставили спеціальний податок «за зраду»[6]. Руйнування гетьманської столиці знищило й державний архів Гетьманщини - він постраждав «при штурмі О.Меншиковим Батуринського замку 1708»[6].
Масові страти полонених козаків після капітуляції під Переволочною та Полтавою для остаточного залякування прихильників автономії[4].
Регулярна армія Російської імперії насаджувала підпорядкування страхом показового знищення сімей. Імперський генерал Єрмолов у «Зверненні» до Чеченців оголосив: «Найменший непослух… і ваші аули будуть зруйновані, сім’ї розпродані в гори, аманати повішені, села винищуються вогнем, жінок і дітей вирізають»[7][8].
Російська імперія знищувала окреме селище показово, щоб жахом примусити решту Нохчі покинути свої землі. Імперський історик Потто пише, що генерал Єрмолов вирішив очистити кумицьку рівнину, «змусивши Чеченців піти… за гірський Качкаликівський хребет», а спонукати їх до цього «можна було тільки прикладом жаху», і «спокутною жертвою було обрано» аул Даді-юрт[8]. Сам Єрмолов у своїх «Записках» визнає цей розрахунок: «спонукати їх до віддалення дружин може лише приклад жаху», а після знищення аулу «приклад Дадан-юрта поширив повсюди жах»[9].
Російська імперія винищувала людей напоказ, щоб залякати горців. Історик Д. А. Хожаєв пише, що в Герзель-аульському укріпленні «царські генерали вирішили влаштувати показову екзекуцію для залякування горців», для чого викликали «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ», яким генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних… погрожував, піддавав образам»[7].
23 серпня 1832 року під час штурму Герменчука війська корпусного командира Розена спалили живцем близько 60 оточених захисників села на чолі з муллою Абдурахманом, які відмовилися здатися. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: група «числом близько 60 чол. ... очолювана... муллою Абдур-Рахманом, була відрізана й оточена нами в одному великому будинку»[10]. Імперський історик Волконський, який писав за донесеннями Розена, визнає спосіб розправи: «генерал-майор Вольховський наказав накидати в димарі палаючі дрова та сіно. Це подіяло... більша ж частина з муллою Абдурахманом загинула в полум’ї, продовжуючи співати вірші корану»[11]. Демонстративне спалення людей живцем слугувало залякуванню всієї Чечні; Волконський визнає розрахунок: розгром Герменчука «мав найгнітючішим чином подіяти на Чеченців»[11].
Методом аманатсько-податної системи Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), був навмисно наведений страх. Пулло в доповідній записці 1840 року описав це прямо: «погрожуючи всім непокірним товариствам і винищенням їхнього майна, я навів на них такий страх, привів їх у такий стан, що одні за одними почали підкорятися. З 1834 року по 1840 рік аули мічиковців, ауховців і салатавців, що відклалися, Великої і Малої Чечні і ніколи не підкорені селища ічкеринців і гумбетовців визнали владу російського уряду» (перелічені горські товариства Чечні і сусіднього Дагестану)[12]. Страх був не побічним ефектом, а заявленим інструментом: підпорядкування товариств Пулло ставить собі в заслугу як прямий результат погроз винищення.
Весняний тур Фезе по Чечні (лютий-квітень 1837) будувався на демонстративному насильстві, що конвертувалося в покірність. Рапорт Розена військовому міністру Чернишову від 4 березня 1837 фіксує результат винищення аулів: «чеченці, охоплені страхом від попередніх дій... прийшли у велике зневір'я»[10] - після чого присяги пішли одна за одною. Сам Фезе доповів розрахунок генералу Вельямінову 15 березня 1837: він діяв «у намірі користуватися по можливості панічним страхом», яким після бою при Автурах «охоплені були тавлінці й андійці»[12]; тим же словом рапорт Розена від 11 березня описує вимогу покірності з андійців - «бажаючи скористатися страхом»[10]. Страх гнав людей із землі: після березневих облав по лісах жителі, за рапортом від 12 квітня, «цими пошуками примушені були піти у віддалені гори»[10].
Вторгнення імперських військ в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) у травні 1839 року відкрилося публічною погрозою винищення. Генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), прокламацією «до Ічкеринського народу» погрожував: «Ті ж аули, які дадуть притулок Ташев-хаджі, будуть усі винищені до основи, і діти ваші ще довго пам'ятатимуть, як караються всі бунтівники» (Ташу-Хаджі - шейх, у 1834-1836 роках імам Чечні, духовний і військовий керівник чеченського опору)[13].
Генерал Нейдгардт, глава імперських військ на Кавказі, приписом начальнику Назрановського загону від 5 квітня 1844 року прописав страх метою дій військ: «щоб одночасною появою і діями загонів з різних боків, на всьому протязі театрів повстання, поширити страх на все народонаселення, і, утримуючи чеченців у домах своїх, перешкоджати їм подати допомогу лезгінським племенам» (лезгінські племена - в імперському лексиконі горці Дагестану)[12]. Страх населення тут - не побічний ефект воєнних дій, а їхня заявлена мета, поставлена військам письмовим наказом.
Різанина як засіб залякування була усвідомленою практикою періоду - й імперія нагороджувала за неї. Історик М. І. Покровський пише про удар по хутору наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню): «російське командування не відмовлялося і від окремих коротких ударів з метою залякування чеченців. Об'єктом одного з таких ударів обрано було хутір наїба Дуби... Сталася справжня різанина»[14]. За цю різанину імперія роздала нагороди: імперський офіцер Полторацький, учасник різанини, наводить наказ - «за відмінну мужність і хоробрість, виявлені в ділі при винищенні аулу Дуби, провадяться такі-то, і з прапорщиків у підпоручики - Полторацький», а Воронцов, намісник на Кавказі, надіслав загону «128 знаків відзнаки військового ордена» для солдатів[15]. Нагородження за «діло при винищенні аулу» - офіційне визнання різанини зразковою службою.
На початку XX століття терська влада почала залучати військові команди та козачі підрозділи до масових обшуків у горських аулах - формально для вилучення зброї та «затримання втікачів»[16]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, на що це перетворювалося: повальні обшуки в горських селищах «як правило, супроводжувалися грабежами та іншими незаконними діями солдатів і козаків, що всіляко заохочувалося терським начальством, яке постійно шукало привід для застосування жорсткіших заходів щодо горців»[16]. Наскільки буквально працювало це заохочення, видно з листопада 1902 року: під час обшуку, влаштованого козаками на базарі селища Шаамі-Юрт, почалися масові заворушення, отаман станиці Самашкінської Гріднєв заборонив своїм застосовувати вогнепальну зброю, і зіткнення обійшлося без кровопролиття - після чого начальник Терської області усунув Гріднєва з посади, а козакам, що брали участь у заворушеннях, висловив невдоволення за їхню «пасивність»[16]. Санкція на це йшла з самого верху: коли начальник Терської області доповів, що зіткнення між чеченцями та козаками приносять матеріальні збитки і людські жертви і що ці групи населення слід розвести, Микола II відповів, що «саме це сусідство і підтримує в козаках їхнє старе дідівське молодецтво, а тому вживати заходів до пом'якшення обстановки немає жодної потреби»[17]. Кровопролиття в чеченських селищах було для влади не витратою, а робочим станом краю.
У розпорядженнях Свистунова, начальника Терської області, генералові Смєкалову незмінно повторювалася вимога: «просувайтеся хоч потроху вперед, нещадно знищуючи перед собою все і всіх... Сили наші все прибуватимуть; тільки без жалю косіть усе, бийте і вішайте нещадно» - розпорядження наводить історик А. І. Ісмаїлова за імперським виданням «Матеріали для опису російсько-турецької війни 1877-78 рр.»[18]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують: на завершальному етапі карателі «діяли в повній відповідності» з цим наказом[16].
Залякування населення та придушення визвольного руху радикальними монархічними організаціями, чия програма будувалася на засадах «єдність і неподільність Рос. імперії, збереження самодержавства… великодерж. шовінізм, антисемітизм, войовниче православ'я»[19]. Підсумком стали «спровоковані «Союзом» масові погроми єврейські, зокрема в Україні, у «смузі осілості»»[19].
Військова директива Російської імперії кінця 1907 року приписувала командувачу бригади, що стояла в Грозненському і Веденському округах, у разі повстання «...діяти з повною енергією, розсіюючи банди до повного знищення, а так само стираючи з лиця землі селища, що їх переховували, пам'ятаючи, що такий спосіб не тільки буде дієвішим, а й гуманнішим»[16]. Приписане виконували. У серпні 1908 року «екзекуції» з масовими обшуками зазнало селище Цацан-Юрт, з жителів якого стягнули «контрибуцію» за нездану зброю - 7 тисяч рублів[16]. У 1911 році у Веденському і Грозненському округах знесли всі хутори, побудовані «самовільно», а з чеченського населення обох округів стягнули 100 тисяч рублів на користь постраждалих «...під час нападу зграї Зелімхана»[16]. Людей з оточення абрека вбивали і вішали: повішено Саламбека Гороводжиєва, у березні 1911 року в Старих Атагах убито Аюба Томаєва[16]. Переслідували і за слово: «Найсуворішим чином була заборонена будь-яка пропаганда, що підриває авторитет уряду і місцевої влади», порушнику загрожувало до трьох років тюрми або штраф до 3 тисяч рублів[16].
У захопленому Києві окупанти за 1919 рік розстріляли сотні людей: убивали ночами, імена вбитих щодня друкували в газеті, а в останній тиждень серпня оголосили «тиждень червоного терору». Очевидиця - киянка Катерина Коваль-Медзвєдська, що прожила в місті під московською окупацією сім місяців, з лютого по серпень 1919 року. Вона записала: 24 серпня 1919 року «офіціяльно оголошено „тиждень червоного терору" - кров полилася річками. Всесильні на той день Петерс, Ворошилов та Лаціс не числяться з членами правительства Раковським, Мануїльським та іншими, що підписували ордери про звільнення з Чека тих чи інших осіб, а наказують їх розстрілювати „в парядкє краснаво тєрора"». Розстрілювали ночами: «Від 3 до 4 години лиховісну нічну тишу в нещасному, вимученому місті порушували поодинокі стріли та пронизливі звуки самоходової сирени. Люди, що жили поблизу однієї з 17 розкиданих по місту черезвичайок, розуміли, що це розстрілюють наших братів, крики та стогін яких заглушували червоні кати гостро-пронизливими звуками сирен»[20].
З 24 по 30 серпня включно газета „Извєстія" - видання київської окупаційної влади - щодня оголошувала списки десятків розстріляних «в парядкє краснаво тєрора»; 26 серпня «в газеті „Извєстія" оголошено було список 167 осіб, розстріляних „в парядкє краснаво тєрора"» - серед них люди, про чиє звільнення очевидиця за два дні до того читала наказ у канцелярії центрального органу колоніальної адміністрації (ВУЦВК). «А скільки ж то людей загибало без оголошення, просто зникали без сліду!»[20]. Один із таких газетних списків уцілів у передруку: в. о. начальника Інформаційної частини білих Шумахер навів у «Зведенні відомостей про злодіяння і беззаконня більшовиків» № 25 надрукований у київських „Извєстіях" перелік розстріляних окупантами: професор, викладач гімназії, купці, домовласники, присяжні повірені, колишній київський губернатор Суковкін, колишній віцегубернатор Неклюдов, 80-річний Слинько[21]. Сама форма оголошень ішла з Москви: постанова уряду РСФРР «Про червоний терор» від 5 вересня 1918 року за підписами міністра юстиції Курського та міністра внутрішніх справ Петровського вимагала «публікувати імена всіх розстріляних, а також підстави застосування до них цього заходу» - київські списки з формулою «в порядку червоного терору» давали імена й підставу - те, чого вимагала постанова[22].
Голова радянської колоніальної адміністрації України Раковський 9 серпня 1919 року писав Леніну, що київська таємна поліція захопилася розстрілами за нашвидку складеними списками і що всього в Києві розстріляно понад 300 осіб[23], а голова української таємної поліції Лаціс у звітній книзі 1920 року навів власну статистику: «Київською Надзвичайною Комісією спільно з В.У.Ч.К. розстріляно 825» осіб за 1919 рік до жовтня[24].
Добровольча армія відповіла масовими стратами на повстання в Грозному в грудні 1919 року: після придушення виступу в ніч на 23 грудня керівник повстанців Гікало доповів: «Зараз у Грозному кошмарні репресії: 79 осіб повішено і масу розстріляно»[16].
У листопаді 1921 року російські окупаційні війська під командуванням Котовського оточили біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області загін воїнів армії Української Народної Республіки (УНР), які повернулися з-за Збруча піднімати повстання проти радянської влади, - цей рейд називають Другим зимовим походом[25]. Полонених Українців відвезли до сусіднього села Базар, і російська виїзна комісія («надзвичайна п'ятірка») засудила 359 осіб до розстрілу[26].
Колонізатори влаштували публічну страту для залякування. Напередодні розстрілу вони змусили селян із села Базар викопати довгий рів у балці, а до місця страти звезли мешканців навколишніх сіл[26]. Мету записано у свідченнях, які зібрала зв'язкова українського підпілля, що побувала на місці одразу після страти: людей зігнали «для відстрашення населення від спроб спротиву совєтській владі»[26]. Загін армії загарбника оточив 359 полонених Українців щільним кільцем і розстріляв їх на очах у зігнаних співвітчизників[26].
Розрахунок на залякування записано і в самому вироку: комісія постановила розстріляти полонених, щоб «показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що влада Рад безпощадно карає кожного, хто зазіхне порушити її мирну працю»[26].
Радянська Росія страчувала напоказ: «Під час проведення чеченського з'їзду в Грозному за вироком місцевої ЧК було демонстративно розстріляно 7 чеченців. Ця страта справила настільки «...убивче враження на маси чеченців, які не встигли роз'їхатися після з'їзду», що командування Кавказької Трудової Армії вимагало надалі виконувати смертні вироки над чеченцями якомога далі від Чечні»[16].
Системне психологічне придушення через публічні показові суди над «саботажниками» та запровадження карального закону про охорону соціалістичної власності («закон про п'ять колосків»)[27].
Створення атмосфери тотального паралізуючого страху в суспільстві через фабрикацію справ (наприклад, «Спілки визволення України») та проведення публічних показових процесів[27].
Наступного ранку після нічних арештів 31 липня 1937 року бюро обласного комітету партії постановило: провести в усіх колгоспах збори «з роз'ясненням політичної обстановки на селі», а до 5 серпня - районні та комсомольські збори «про підсумки операції»[28]. 3 серпня 1937 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК ВКП(б)) телеграмою № 1178 зобов'язав обласні комітети партії: організувати «в кожній області по районах 2-3 відкриті показові процеси» над призначеними «шкідниками сільського господарства» - «широко висвітливши хід судових процесів у місцевій пресі»[28]. Газета «Грозненский рабочий» висвітлювала відкриті суди з серпня 1937 року - 20 серпня під заголовком: «Суд над колишніми керівниками Чечінгторгу»[28]. З 11 вересня 1937 року та сама газета друкувала викриття хвилями, день за днем: 11 вересня: «Розплутати буржуазно-націоналістичний клубок» - зі звітом про збори, де «з 587 членів і 132 кандидатів партії, присутніх на зборах... виступило 520 людей»; 15 вересня: «Вороги чечено-інгуського народу: викорчувати і до кінця розгромити банду буржуазних націоналістів»; 16 вересня: «Вороги народу хазяйнують у Чечінгвидаві: вовчу зграю очолює махровий націоналіст Арсанукаєв»; 17 вересня: «Викрити і розгромити підлу банду буржуазних націоналістів! - такий спільний голос парторганізацій Чечено-Інгушетії»; людей газета викривала поіменно - Горчханова, Саламова, Мехтієва, Вахаєва, Окуєва, Ханієва, Мацієва, Яндарова[28]. 27 вересня газета надрукувала анонс: «Шкідники зерна: до майбутніх процесів» - за три дні до репортажу про сам суд; 12 жовтня під заголовком: «Суд над шкідниками з Артемівського елеватора» - газета відзвітувала: «робітники і домогосподарки, що переповнили залу, зустріли вирок бурхливими оплесками»; 3 листопада під заголовком: «Суд над шкідниками 2-го нафтопереробного заводу»[28]. У березні 1938 року учасники мітингу в Жовтневому районі Грозного вимагали від Військової колегії Верховного суду СРСР розстрілу «скажених фашистських собак»[28], «Грозненский рабочий» 11 березня надрукував відкритий лист піонерів грозненської школи № 3 з вимогою «фізичного знищення озвірілих ворогів народу»[29], а про суд 16-26 березня історик К. Г. Дендієв пише: розгляд справи «Буржуазно-націоналістичної троцькістсько-бухарінської контрреволюційної групи Абастова, Кебієва, Зармаєва та ін.» «слухався у відкритому засіданні, за участю державного обвинувача й органу захисту», а обвинувальний висновок надрукував «Грозненский рабочий»[28].
Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть про дні виселення чеченців: «протягом двох-трьох діб, поки йшло виселення, вбиваючи по одній-дві людини то тут то там, карателі загалом знищили не одну тисячу людей. Причому голосно і виразно оголошувалося російською мовою: за спробу втечі - розстріл, за невиконання наказу - розстріл, за вираження протесту - розстріл»[16]. Чеченський історик Далхан Хожаєв пише, що погрози «оголошували російською, хоча багато хто мови не розумів», і рахунок розправ пішов з перших годин: «На рівнинній Чечні за кілька годин були розстріляні сотні людей (чоловіки, жінки, діти та старі)»; у горах, де людей гнали до доріг пішки, «частіше, ніж на рівнині, пристрілювали відсталих, знесилених, тих, хто не зрозумів наказу, та й просто - «при спробі втечі»»[30]. Історик З. С. Ісакієва пише про колони з гірських селищ: «Тих, хто не міг пересуватися, виводили з колони й розстрілювали, навіть не дозволяючи поховати»[31].
Створення атмосфери тотального страху через криваві провокації спецгруп НКВС, що діяли під виглядом УПА: нарком Строкач «ініціював формування спец. груп НКВС УРСР з колиш. партизанів для боротьби з УПА» і «власноруч допитував захоплених керівників проводів ОУН Західної України»[19]. Терор був і демонстративним: «Однією з форм боротьби була політика залякування членів ОУН і УПА та місцевого населення: відкриті судові процеси та страти, виставлення тіл загиблих на загальний огляд, руйнування повстанських могил»[32].
Організація публічного політичного цькування (нападки на Рильського, Сосюру, Яновського, кампанія з «боротьби з космополітами»), що насаджувала атмосферу страху. Її підсумком стала страта фігурантів справи ЄАК: «12 серп. 1952 всі вони були страчені»[33].
Використання політичних судових процесів, допитів та адміністративного тиску КДБ на підписантів «Листа 139» для створення атмосфери страху в культурному середовищі: «Почалися адміністративні репресії проти „підписанців", кагебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами»[34].
Залучення до бойових дій російських неонацистських угруповань (таких як ДРГ «Русич» під командуванням О. Мільчакова), ватажки яких відкрито закликали до невмотивованого садистського насильства над цивільними («Ріж бомжів, цуценят і дітей!»)[35].