Маріонетковий уряд

Встановлення повністю підконтрольного Москві уряду після знищення столиці: вибори нового гетьмана відбулися в присутності Петра одразу після страти батуринських старшин – «За умов, що склалися, старшина просто затвердила представленого Петром Скоропадського»^[1]. Механіку залежності фіксує Грушевський: «Гетьманську резіденцію перенесено з Батурина до Глухова, під саму московську границю і поставлено два московські полки залогою, щоб ті резіденти могли зараз арештувати гетьмана і старшину», і «кождий на Україні розумів, що сила не в гетьмані, а в тих резідентах»^[2].

У грудні 1917 року більшовики зібрали в Харкові свій з'їзд Рад і створили уряд, підпорядкований Петрограду, «Народний секретаріат». Мета: видати війну Росії проти України за внутрішню боротьбу українців. Енциклопедія історії України описує його так: створений «як альтернатива Українській Центральній Раді та Генеральному секретаріатові Української Центральної Ради», «діяв у тісному контакті та під безпосереднім керівництвом вищих державних і партійних інституцій радянської Росії»^[3]. З'їзд оголосив Україну частиною Росії. 12(25) грудня 1917 року він ухвалив резолюцію про самовизначення України. У ній з'їзд визнав «Українську Республіку як федеративну частину Російської Республіки» й оголосив «рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, розкриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер»^[4]. З'їзд пояснював своє право на владу переворотом у Петрограді й записав у резолюції: «принцип права націй на самовизначення, проголошений Лютневою революцією, міг бути втілений у життя лише завдяки Жовтневій революції, що привела до створення Робітничо-Селянського Уряду — Ради Народних Комісарів»^[4]. Своїх законів у маріонеткового уряду в Харкові не було: він запроваджував в Україні готові декрети Петрограда. Так вирішив сам з'їзд: «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-селянського уряду Федерації» та «оголосити недійсними всі розпорядження Ради, які вона видала і видасть»^[5]. Уся нова «всеукраїнська» радянська влада складалася з 40 осіб, обраних з'їздом. Селян серед них не було: 20 місць з'їзд залишив селянському з'їздові, який ще не зібрався^[6]. Першими рішеннями маріонетковий уряд звернувся до Ради народних комісарів (уряд радянської Росії) і скасував відповідь Генерального секретаріату (уряд Української Народної Республіки при Центральній Раді) на ультиматум Петрограда^[6]. Мету звернення він пояснив так: «для уникнення можливості виникнення братовбивчої війни між трудящими народами, що населяють Росію»^[6]. Цей ультиматум Рада народних комісарів телеграфувала до Києва раніше, 4(17) грудня^[7]. Він ставив Раді чотири вимоги. Не руйнувати спільний фронт відкликанням українських частин. Не пропускати без згоди Петрограда козачі частини на Дон, до Каледіна (генерал, отаман Війська Донського, влади Ради народних комісарів не визнав). Допомагати військам радянської Росії проти Каледіна. Припинити роззброєння радянських полків і Червоної гвардії. Рада народних комісарів записала в ультиматумі: «у разі неотримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин, Рада Народних Комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії та на Україні»^[8]. Генеральний секретаріат наступного дня відповів відмовою^[7]. Маріонетковий уряд зняв цю відмову. Так Петроград отримав український уряд, який умови ультиматуму приймає. Петроград тримав свою людину і всередині уряду. Народний секретар у міжнаціональних справах Бакинський був водночас представником Ради народних комісарів Росії^[3]. Історик Станіслав Кульчицький описує прямий нагляд: «оскільки українського партійного центру не існувало, Ленін поставив над харківським урядом тимчасового надзвичайного комісара»^[9]. Ним став Орджонікідзе, працівник центрального партійного апарату^[9]. Журнал «Летопись революции» (видання Істпарту, партійної комісії з історії) писав у 1924 році: «Всеукраїнський уряд являв собою центр без периферії, штаб без армії, коли він не мав ні території, ні підпорядкованого йому населення, ні збройної сили»^[10].

28 листопада 1918 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК РКП(б)) створив у російському Курську маріонетковий уряд для України, що назвав себе «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України», - політичне прикриття для вторгнення військ радянської Росії в Україну. Маніфестом від 29 листопада він оголосив про встановлення радянської влади в Україні, а 29 січня 1919 року був реорганізований у Раду народних комісарів УСРР за російським зразком^[11]. Указом від 3 грудня 1918 року - за місяць до захоплення Харкова - цей уряд завів власну таємну поліцію: Всеукраїнську надзвичайну комісію^[12].

Улітку 1919 року Москва відібрала у створеної ширми і її каральний апарат. 11 червня 1919 року заступник голови української таємної поліції Шишков телеграфував у ЦК РКП(б), що вона організаційно ніяк не пов'язана з російською і що всі місцеві комісії в Україні підпорядковуються лише українській, а не московській^[13]. 22 липня 1919 року голова російської таємної поліції Дзержинський написав голові української Лацісу, що справа української комісії - проводити в Україні політику московського центру партії: «щодо нас Ви стали самостійником, стали такими об'єктивно», а завдання її - «бути провідником політики ЦК РКП [Центрального комітету Російської комуністичної партії] на Україні»^[14]. 13 серпня 1919 року політбюро ЦК РКП(б) постановило розпустити українську таємну поліцію, злити її з російською, і доручило виконання Петерсу; 14 серпня політбюро українського філіалу партії (ЦК КП(б)У) підкорилося, а 16 серпня Петерса було призначено представником російської комісії при колоніальній адміністрації України (УСРР)^[15].

У 1919 році генерал Денікін не визнав і розпустив Гірський уряд^[16]; призначений правителем Терської області генерал Ляхов погодився вважати парламент республіки лише «дорадчим органом при своїй особі»^[17]. Правителем Чечні Добровольча армія призначила генерала з чеченців - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Правителем же Чечні від Добровольчої армії було призначено відомого військового - генерала Ерісхана (Ірісхана) Алієва, чеченця за походженням»^[17]. 29 березня 1919 року Денікін скликав у Грозному нараду - як пишуть ті ж історики, «покликану покласти край кровопролиттю і затвердити Е. Алієва як правителя Чечні», - були присутні представники 42 селищ, здебільшого прихильники Атагинської Ради (Чеченської Національної Ради, що засідала в Старих Атагах), підприємці та частина духовенства^[17].

Приведення до влади підконтрольної адміністрації під прикриттям військових: рішення кримського парламенту ухвалювалися в умовах, коли «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці»^[18]. ГА ООН визнала подальший референдум таким, що не має сили, і підтвердила, що він «не був санкціонований Україною»^[19]. УВКПЛ зафіксувало й саму сцену «обрання»: у ніч проти 27 лютого «озброєні групи без розпізнавальних знаків захопили будівлі місцевого уряду та парламенту», а «27 лютого члени парламенту Криму, у присутності озброєних людей, відправили у відставку місцевий уряд та обрали Сергія Аксьонова главою Криму»^[20].