Агресори можуть штучно створювати та встановлювати на окупованих територіях повністю підконтрольні їм органи влади. Формування маріонеткового уряду дозволяє агресору симулювати внутрішній громадянський конфлікт для початкового захоплення управління, а потім керувати регіоном чужими руками задля довгострокового інституційного закріплення.
Встановлення повністю підконтрольного Москві уряду після знищення столиці: вибори нового гетьмана відбулися в присутності Петра одразу після страти батуринських старшин – «За умов, що склалися, старшина просто затвердила представленого Петром Скоропадського»[1]. Механіку залежності фіксує Грушевський: «Гетьманську резіденцію перенесено з Батурина до Глухова, під саму московську границю і поставлено два московські полки залогою, щоб ті резіденти могли зараз арештувати гетьмана і старшину», і «кождий на Україні розумів, що сила не в гетьмані, а в тих резідентах»[2].
Проведення альтернативного з'їзду в Харкові та створення підконтрольного Москві «Народного секретаріату» для імітації внутрішньої боротьби: його було створено «як альтернатива Українській Центральній Раді і Генеральному секретаріатові Української Центральної Ради» і він «діяв у тісному контакті та під безпосереднім кер-вом вищих держ. і парт. інституцій радянської Росії»[3]. З'їзд оголосив Україну частиною Росії. У резолюції про самовизначення України, ухваленій у Харкові 12(25) грудня 1917 року, з'їзд визнав «Українську Республіку як федеративну частину Російської Республіки» й оголосив «рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, розкриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер»[4]. Свій мандат з'їзд виводив із рішень Петрограда: за текстом резолюції, «принцип права націй на самовизначення, проголошений Лютневою революцією, міг бути втілений у життя лише завдяки Жовтневій революції, що привела до створення Робітничо-Селянського Уряду — Ради Народних Комісарів»[4]. Влада секретаріату звелася до чужих декретів: він «оголосив про повалення УЦР та про визнання чинним лише власних постанов. Запровадив в Україні декрети РНК Росії»[3][5]. Москва тримала свою людину й усередині уряду: народний секретар з міжнаціональних справ Сергій Бакинський був водночас представником РНК Росії[3]. Прямий нагляд описує історик Станіслав Кульчицький: «оскільки українського партійного центру не існувало, Ленін поставив над харківським урядом тимчасового надзвичайного комісара» - ним став Георгій Орджонікідзе, працівник центрального партійного апарату[6]. Журнал Істпарту КП(б)У «Летопись революции» писав 1924 року: «Всеукраїнський уряд представляв собою центр без периферії, штаб без армії, коли він не мав ні території, ні підпорядкованого йому населення, ні збройної сили»[7].
28 листопада 1918 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК РКП(б)) створив у російському Курську маріонетковий уряд для України, що назвав себе «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України», - політичне прикриття для вторгнення військ радянської Росії в Україну. Маніфестом від 29 листопада він оголосив про встановлення радянської влади в Україні, а 29 січня 1919 року був реорганізований у Раду народних комісарів УСРР за російським зразком[8]. Указом від 3 грудня 1918 року - за місяць до захоплення Харкова - цей уряд завів власну таємну поліцію: Всеукраїнську надзвичайну комісію[9].
Улітку 1919 року Москва відібрала у створеної ширми і її каральний апарат. 11 червня 1919 року заступник голови української таємної поліції Шишков телеграфував у ЦК РКП(б), що вона організаційно ніяк не пов'язана з російською і що всі місцеві комісії в Україні підпорядковуються лише українській, а не московській[10]. 22 липня 1919 року голова російської таємної поліції Дзержинський написав голові української Лацісу, що справа української комісії - проводити в Україні політику московського центру партії: «щодо нас Ви стали самостійником, стали такими об'єктивно», а завдання її - «бути провідником політики ЦК РКП [Центрального комітету Російської комуністичної партії] на Україні»[11]. 13 серпня 1919 року політбюро ЦК РКП(б) постановило розпустити українську таємну поліцію, злити її з російською, і доручило виконання Петерсу; 14 серпня політбюро українського філіалу партії (ЦК КП(б)У) підкорилося, а 16 серпня Петерса було призначено представником російської комісії при колоніальній адміністрації України (УСРР)[12].
У 1919 році генерал Денікін не визнав і розпустив Гірський уряд[13]; призначений правителем Терської області генерал Ляхов погодився вважати парламент республіки лише «дорадчим органом при своїй особі»[14]. Правителем Чечні Добровольча армія призначила генерала з чеченців - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Правителем же Чечні від Добровольчої армії було призначено відомого військового - генерала Ерісхана (Ірісхана) Алієва, чеченця за походженням»[14]. 29 березня 1919 року Денікін скликав у Грозному нараду - як пишуть ті ж історики, «покликану покласти край кровопролиттю і затвердити Е. Алієва як правителя Чечні», - були присутні представники 42 селищ, здебільшого прихильники Атагинської Ради (Чеченської Національної Ради, що засідала в Старих Атагах), підприємці та частина духовенства[14].
Приведення до влади підконтрольної адміністрації під прикриттям військових: рішення кримського парламенту ухвалювалися в умовах, коли «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці»[15]. ГА ООН визнала подальший референдум таким, що не має сили, і підтвердила, що він «не був санкціонований Україною»[16]. УВКПЛ зафіксувало й саму сцену «обрання»: у ніч проти 27 лютого «озброєні групи без розпізнавальних знаків захопили будівлі місцевого уряду та парламенту», а «27 лютого члени парламенту Криму, у присутності озброєних людей, відправили у відставку місцевий уряд та обрали Сергія Аксьонова главою Криму»[17].