Агресори можуть здійснювати масштабні та цілеспрямовані розправи над беззбройним мирним населенням. Ця форма радикального терору застосовується для фізичного усунення опору (нейтралізації захисту) та швидкого силового захоплення управління територією через створення атмосфери тотального страху й параліч волі до оборони.
Каральні загони фізично винищували місцеве населення: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський звітував, що в поселеннях вони «інших багатьох лю[дей] побили»[1].
Регулярна армія Московського царства фізично винищувала жителів, які відмовлялися підкоритися окупації: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1708 році «на Терек було відправлено військові команди, які фізично знищували населення, що виявляло найменшу непокору»[2].
Російська імперія під час штурму нохчійського аулу винищувала його мешканців без різниці статі та віку. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «озвірілі карателі не щадили ні жінок, ні дітей», а вриваючись у доми, «вирізали всіх без пощади»[3]. Сам організатор, генерал Єрмолов, у своїх «Записках» визнає рахунок: «усі, хто був зі зброєю, винищені, і число їх не менш як чотириста осіб», а «значно більше число було вирізано або загинуло в домах від дії артилерії та пожежі»[4]. Імперський історик Потто підтверджує, що аул узяли, лише коли «поголовно були винищені всі його захисники», а вирізаних і загиблих у пожежі було вдвічі більше за сто сорок уцілілих[5].
Імперський історик Потто описує, як у ніч на 6 березня 1820 року гребінський козачий полк «без опору увірвався в аул [Топлі], ще занурений у глибокий сон», козаки «кинулися по саклях із кинджалами», і «частину жителів було вирізано раніше, ніж вони встигли піднятися з ліжок»[5].
Російська імперія винищувала беззбройних людей, яких сама ж скликала під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що після того як генерал Греков спробував «завдати образи дією» Чеченцеві муллі Учару-хаджі з села Майртуп і був ним убитий, «після команди Лисаневича „Коли! почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»[3]. Імперський історик Потто підтверджує, що обидва генерали «загинули від руки фанатика»[5]."
На світанку 10 січня 1827 козаки загону генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, увірвавшись у селище Узені-Юрт, рубали беззбройних жителів, що тікали за Аргун. Імперський історик Потто фіксував: козаки, «що ледве встигли наздогнати хвіст утікачів, схопили лише трьох жінок та вбили й поранили душ п'ятнадцять»[6]. Убиті й поранені - наздогнані у втечі неозброєні люди. Збройний опір, як писав той самий Потто, зав'язали пізніше лише ті жителі, що встигли сховатися в лісі.
На світанку 19 грудня 1830 козаки загону генерала Вельямінова, увірвавшись у сонне село Дзулгай-Юрт, рубали захоплених зненацька жителів. Імперський історик Потто зафіксував: «взято було в полон тридцять дев'ять осіб та осіб дванадцять порубано. Решта, сховавшись у лісі, зав'язали перестрілку»[6]. Порубані — це жителі, наздогнані під час раптового нічного захоплення села; збройний опір зав'язали пізніше лише ті, хто встиг добігти до лісу.
28 грудня 1836 під час раптового оточення Кишкерой-Юрта війська Пулло вбивали жителів, які намагалися врятуватися, і родини в будинках: «ті, що шукали порятунку у втечі, були спіймані або винищені», «жителі, замкнувшись у будинках з сім'ями, вибивані були багнетами», двох викурили димом «від кинутої в труби соломи»[7]. При занятті села знайдено 76 тіл убитих[7]. Частина жителів вела збройну оборону, і серед 76 убитих є полеглі зі зброєю; техніка фіксується за вбивством тих, хто тікав, і замкнутих у будинках родин.
Під час винищення Малої Чечні експедицією Фезе в січні 1837 року війська вбивали жителів, які не чинили збройного опору. Журнал експедиції, представлений Розеном військовому міністру Чернишову 11 лютого 1837, записує: оточений у ніч на 24 січня Шалаж-юрт узятий «без пострілу, поклавши на місці 14 душ»[8] - вбивства в селі, яке не давало збройної відсічі. 25 січня Фезе, за тим же журналом, відправив колони «для відкриття і знищення народонаселення в густих лісах вгору по обох берегах р. Шалажі» - розпорядження про знищення населення прямим текстом[8]. Біля Урус-Мартана після втечі жителів, записує журнал, «убитих тіл ворожих залишилося на місці 23»[8]. Підсумкове число вбитих за епізодами в журналі не зведене; частина полеглих вела збройну оборону - техніка фіксується за вбивствами в селі, взятому без пострілу, і за наказом про знищення населення.
Удари по Малій Чечні (рівнинно-передгірній західній частині Чечні) 1847-1851 років супроводжувалися винищенням беззбройних жителів, задокументованим самими виконавцями. 6 березня 1847 року загін, ведений підкупленим провідником, на світанку увірвався в сплячий хутір наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню); імперський офіцер Полторацький, учасник штурму, записав: «більшість, захоплена зненацька напівголими, старі й малі, жінки, діти й немовлята, потонули у своїй крові від гостро наточених багнетів, що нікого не помилували, не пощадили»[9]. 15 червня 1851 року в ущелині річки Гехі, за істориком М. І. Покровським, загін генерала Слєпцова «винищив низку хуторів і аулів. Жителі, що не встигли піти, були вирізані»[10]; власний рапорт Слєпцова від 20 червня 1851 року формулює м'якше - «ті, що зважилися захищатися, були вбиті, або дуже небагатьох пощадили і взяли в полон»[11]. 15 вересня 1851 року біля переправи через річку Сунжу різанину тих, хто здавався, визнав сам командир. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом генералу Завадовському від 18 вересня 1851 року описав, як чеченці, що визнали владу імперії («мирні»), і козаки рубали втікачів: «Мирні чеченці й козаки наші, переслідуючи їх вузькими стежками, рубали безпощадно. Ніхто не думав захищатися... Я сам і офіцери мої намагалися стримувати вбивства, але це було майже неможливо»; убитих він рахує «понад 200 тіл»[11]. 16 листопада 1851 року генерал Козловський рапортом від 21 листопада 1851 року відзвітував про винищення аулу Дахін-Ірзау: «я зважився винищити цей аул, що й виконано мною, на світанку 16-го листопада, з повним успіхом» - убитих понад 40, поранених понад 100[11].
У погромі Чечні 1852 року жертви серед жителів ішли на сотні. 18 січня 1852 року на річці Гойті діяв загін Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): імперський історик Волконський, учасник походу, підбив підсумок дня - «ми в цей день... знищили до двох тисяч дворів»; рахунок по людях він записав так: «Полонених захоплено всього лише десять людей - і тих ледве встигли вирвати силою з-під кинджалів козаків. Незалежно від горців, що полягли власне в битві, число жертв, які загинули в аулах на Гойті, сягає двохсот людей»[12]. Про набіг на аул Гурдалі 11 серпня 1852 року джерела розходяться: історик М. І. Покровський передає рапорт Барятинського від 21 серпня 1852 року - «вирізав усе його населення, крім 52 людей, узятих у полон»[10]; Волконський же, що описав той самий день, стверджує, що аул не впав, загін відступив із тяжкими втратами, і шкодує: «Якби ми справді розорили, спалили Гурдалі, перебили б усе його населення... діло вийшло б і суттєвіше, і корисніше»[12] - рапорт Барятинського і розповідь Волконського описують один і той самий день взаємовиключним чином. Винищення людей було і заявленим планом: Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, листом імператору від 1-20 березня 1854 року сформулював завдання минулої зими - «остаточне підкорення і винищення немирних, що залишаються, по околицях на площині»[11] («немирні» - в імперському лексиконі ті, хто не підпорядкувався імперії).
Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про команди «охотників»: «міліціонери мали наказ убивати не тільки абреків, що переховувалися, а й будь-якого жителя, який прямував зі свого селища до лісу. Як винагороду за кожну вбиту або спійману в лісі людину влада виплачувала 25 рублів» (абрек - імперське тавро горця поза законом)[13]; за керівників призначено окремі суми - «за Алібека-Хаджі - кілька тисяч рублів»[13]. Полонених належало вбивати при спробі їх відбити - і це виконувалося: «під час нападу повстанців на загін, що супроводжував до Веденської фортеці 135 заарештованих жителів селища Мехкети, солдатами було вбито до 20 мехкетинців»[13].
Масові єврейські погроми за потурання та співучасті поліції: у жовтні 1905 року «зареєстровано понад 600 погромів і понад 800 убитих»[14]. В Одесі «поліцейські нижніх чинів і солдати не заважали погромникам, а в багатьох випадках самі брали участь у грабунках і вбивствах»[15], а командувач військ округу заявив поліцейським: «усі ми в душі співчуваємо погрому»[15].
10 жовтня 1905 року на грозненському ринку війська Російської імперії стріляли не по погромниках, а по чеченцях, яких громили озброєні запасні: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що солдати Ширванського полку на чолі з полковником Поповим застосували зброю, «...розстрілюючи чеченців, які ховалися, розшукуючи їх по горищах і підвалах, у той час як запасні та хулігани громили і грабували на очах у начальства магазини»; за підрахунком істориків, у ході погрому постраждало 27 чеченців, з яких 17 було вбито[13].
22 січня (4 лютого) 1918 року, за п'ять днів до захоплення Києва, Муравйов (командувач радянських військ, що діяли проти Центральної Ради України) на станції Дарниця під Києвом підписав наказ № 9: «Військам обох армій наказую нещадно знищити в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції. Частини, які тримали нейтралітет, мають бути негайно розформовані, їхнє майно передати до Військово-революційного комітету м. Києва»[16]. Антонов-Овсієнко (командував усім походом в Україну) надрукував цей наказ у своїх записках разом зі знімком рукопису Муравйова й написав, що наказ «одразу своїм тоном і розпорядженням про безсудну розправу над усіма підозрілими особами схвилював нашу партійну організацію та радянську владу»[17]. 28 січня (10 лютого) Київська рада робітничих і солдатських депутатів (орган тієї самої радянської влади, яку привели війська) постановила: «Рада висловлює рішучий осуд самосудам над полоненими, що не припиняються і плямують славну перемогу пролетаріату. Ті, хто зганьбив себе вбивством беззбройних, мають бути виключені з лав соціалістичної армії й віддані революційному судові. Досить насильства!»[18]. 19 березня 1918 року члени комітету 1-ї революційної армії прийшли зі скаргою на Муравйова до Дзержинського, голови ВЧК, таємної поліції більшовиків[19]. 5 травня Дзержинський свідчив слідчій комісії: «найгірший ворог наш не міг би нам стільки шкоди завдати, скільки він завдав своїми кошмарними розправами, розстрілами, самодурством, наданням солдатам права грабунку міст і сіл. Усе це він робив від імені нашої радянської влади, налаштовуючи проти нас усе населення. Грабунки й насильства — це була його свідома воєнна тактика»[19]. Сам Муравйов із в'язниці того ж дня, 5 травня, передав обвинувачення так: «мені не пред'явлено обвинувачення, крім усного „за грабунки, пияцтво і вбивства"»[20]. 9 червня 1918 року президія ВЦВК, вищого органу радянської влади, за доповіддю Криленка від слідчої комісії закрила справу за відсутністю складу злочину[19]. Михайло Грушевський, голова Центральної Ради, писав про командувача 1921 року: «головний комендант, колишній жандарм Муравйов, ще в лютому хвалився розстрілами українців і руйнуванням їхнього добра»[21].
Свідоме доведення мільйонів Українських селян до голодної смерті як прямий результат державної політики Москви[22].
СРСР на початку листопада 1941 року, ведучи військову операцію проти оголошеного ним «повстання», бомбив бойовою авіацією гірські аули Чечні, в яких не було ні цього вигаданого «повстання», ні справжнього протесту. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: до придушення протесту, «крім оперативних груп і внутрішніх військ, були залучені три ланки бойової авіації», і «операція виявилася погано підготовленою у військовому відношенні й супроводжувалася великими втратами серед мирного населення. Бомби обрушилися на аули, населення яких і не підозрювало ні про яке «повстання»»[13]. Історик С. П. Аренін, який писав за документами Відділу боротьби з бандитизмом НКВД (попередника сучасної ФСБ), пише про операції 28 жовтня - 3 листопада 1941 року: їх провели «чекістсько-військові групи, яким були додані три ланки авіації»[23]. Навесні 1942 року, за мемуарами, радянська авіація повторила удари в більшому масштабі - чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, свідчить: «1942 року навесні радянська авіація двічі піддала бомбардуванню всю гірську Чечено-Інгушетію», і «в аулах Шатоя, Ітум-Кале й Галанчожа мешканців, убитих повітряним бомбардуванням та артилерійськими обстрілами більшовиків, налічувалося більше, ніж тих, хто залишився живим»[24]. Авторханов додає: «У ті дні, коли Сталін влаштовував це пекло над власним народом, на Кавказі не було ще ноги жодного німця»[24]. У доповіді 141-го полку про військову операцію 30 жовтня - 15 листопада 1941 року пораховані лише свої та «бандити» - «убито: бандитів — 36... Втрати полку: убито — 6, поранено — 7»[25], про вбитих і поранених мешканців у ній немає жодного рядка. Щодо Галанчозького району свідчення й документи розходяться: історики наводять зібрані від тих, хто перебував у горах, дані, що там «спостерігався абсолютний спокій, і бомбардування мирних аулів радянською авіацією були шоком і для районного керівництва»[13], а доповідь Халухаєва називає Галанчозький район серед охоплених повстанням[25].
Під час виселення карателі радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) вбивали на місці чеченців, яких не могли довезти до ешелонів, - тяжкохворих, старих, жінок з дітьми: у паперах відомства вони йшли як «нетранспортабельні». 27 лютого 1944 року в аулі Хайбах Галанчозького району карателі, за істориками Я. З. Ахмадовим та Е. Х. Хасмагомадовим, убили «понад 700 людей»: зібраних «нетранспортабельних» жителів Хайбаха та навколишніх хуторів полковник Гвішіані, як пишуть історики, «розпорядився замкнути... в стайні місцевого колгоспу ім. Л. П. Берії, після чого саму стайню обклали сіном і підпалили»[13]. Очевидець - заступник народного комісара (міністра) юстиції республіки Дзіяудін Мальсагов - свідчив: «Коли стайню охопило полум'я, величезні, сильно укріплені ворота під натиском людей упали, і крізь вогонь натовп збожеволілих людей ринув назовні. Гвішіані скомандував: «Вогонь!» З десятків стволів пролунали автоматні й кулеметні черги... Ніхто не вирвався з вогню та автоматної блокади. Ніхто не врятувався»[13]; Гвішіані отримав від народного комісара (міністра) внутрішніх справ Берії, пишуть історики, «персональну подяку, подання до нагороди та підвищення у званні»[13]. Карателі вбивали «нетранспортабельних» по всіх гірських районах: «47 тяжкохворих були умертвлені й поховані в одній ямі на території Урус-Мартанівської районної лікарні... по кілька десятків старих, жінок і дітей було спалено в Цорі, Таргімі та Гулі. Багатьох, хто втік того дня із сіл у гори чи ліс, розстрілювали на місці без попередження»[13]; «в Ітум-Калинському районі... будинки набивали хворими й закидали гранатами та пляшками із запалювальною сумішшю»[13]. Історик З. С. Ісакієва пише: наприкінці березня 1944 року війська НКВД «розстріляли» жителів гірської Малхісти, до яких у лютому не дісталися через снігопад[26]. Розстріли хворих чекісти фіксували власним листуванням: 28 травня 1944 року начальник Галанчозького оперативного сектору Гранський доносив заступникові народного комісара (міністра) держбезпеки Кобулову про «самочинні розстріли над старими чеченками, хворими й каліками, що залишилися після переселення» - по одній лише Начхоївській сільраді розстріляно «хворих і калік» числом «до 60 людей»[27].
Позасудові вбивства цивільних у ході придушення повстанського руху: Президія ЦК КПРС у постанові «Про політичний і господарський стан західних областей Української РСР» від 26 травня 1953 року сама визнала: «З 1944 по 1952 рр. у західних областях України піддано різним видам репресій до 500 тисяч осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тис. осіб, убито понад 153 тис. осіб, вислано навічно з меж УРСР понад 203 тис. осіб»[28][29] – убитих влада не поділяла на повстанців і цивільних, а вже 2 липня 1953 року, після арешту Берії, саму постанову скасували як таку, що сприяє «активізації буржуазно-націоналістичних елементів»[28]. Терор вели й переодягнені «спецгрупи» МДБ, що діяли під виглядом УПА: воєнний прокурор військ МВС Українського округу Кошарський у доповідній Хрущову (15 лютого 1949) наводив «приклади побиття, зґвалтувань, грабунків населення» агентами-бойовиками і констатував: «дії т. зв. спецгруп МДБ носять ярко виражений бандитський антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями»[14].