| ID | Назва |
|---|---|
| T0117.001 | Міграційне заміщення |
| T0117.002 | Заохочення змішаних шлюбів |
У межах демографічної асиміляції агресори можуть здійснювати масштабне, спонсороване державою переселення лояльних громадян із метрополії на території колонізованого суспільства, водночас стимулюючи або примушуючи місцеве населення до еміграції. Штучне заселення регіону колоністами змінює електоральний, культурний і мовний баланс, забезпечуючи надійну базу соціальної підтримки для окупаційного режиму.
Колонізація прилеглих до Криму степів переселенцями для створення лояльного тилу: ще 1752 року із сербів було утворено Нову Сербію – «офіційно — для охорони пд. рубежів від татар. і турец. нападів, а фактично — для приборкання запорожців»[1], а Потьомкін 1776 року прямо наказав «втікачів не повертати»[2], прискорюючи заселення півдня.
На місце вигнаних чеченців і карабулаків (вайнахської громади між Чечнею та Інгушетією) імперія селила козаків - станицями на місці аулів. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов перелічують: «у 1845 р. на місці чеченського (карабулацького) аулу Обарг-Юрт було засновано станицю Троїцьку, того ж року на місці чеченського аулу Дібір-Юрт з'являється станиця Сунженська (Слєпцовська)»; «На місці аулу Енахішка (громада Карабулак)... заснована станиця Михайлівська (сучасна Серноводська)»[3]. Вони ж фіксують: «У 1845-46 рр. було утворено Сунженську воєнну лінію, а в збудованих на землях карабулаків станицях поселено козаків 1-го Сунженського полку»[3]. Механіку заміщення ретроспективно сформулював полковник Де-Саже (1854), якого цитують ті ж історики: «Кожен наступальний крок відрізав горцям безповоротно шматок їхньої рідної землі. Так підкорені Мала Чечня і Галашки. На всіх цих місцях поселені козаки, влаштовані укріплення зі штаб-квартирами полків...»[3].
У 1847-1851 роках козачі станиці вставали поіменно на місцях аулів чеченців і карабулаків (вайнахського товариства між Чечнею та Інгушетією). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов дають ряд: «У 1847 р. на місці аулу Гажарійн-Юрт споруджено станицю Нестеровську. У 1847 р. на місці аулу Еха-Борзе - зведено станицю Ассиновську... селище Мохьмад-Юрт - станиця Магомед-Юртовська (1847 р.), сучасна Вознесеновська; селище Елдархан-Юрт - станиця Карабулакська (1851 р.); селище Семашки - станиця Самашкинська (1851 р.); селище Закі-Юрт - станиця Закан-Юртовська, пізніше Романовська (1851 р.); селище Алхан-Кала - станиця Алхан-Юртовська, пізніше Єрмоловська (1851 р.)»[3]; про спалений Ах-Борзе вони пишуть прямо: «спалене селище карабулаків Ах-Борзе в 1847 р. змінюється станицею Ассиновською»[3]. Продовження колонізації імперія планувала письмово: Воронцов, намісник на Кавказі, офіційним службовим листом (отношенієм) військовому міністрові Чернишову від 25 жовтня 1847 року розраховував, що після вирубки лісів і «видалення звідти ворожих чеченських аулів» «у 1849 році можна буде покласти початок поселенню 2-го Сунженського полку»[4]. Ким заміщали, видно з переселенських справ імперії. У 1847 році на Сунжу рушили родини з Війська Донського - за списками переселенської справи, перший ешелон виступив 23 травня 1847 року і заселяв щойно збудовані станиці Магомет-Юртовську й Ассинську; підсумок списків - 219 душ чоловічої і 221 жіночої статі[5]. У 1850 році в станиці полку, включно з Ассинською і Магомет-Юртовською, імперія оселила родини одружених солдатів регулярних полків, зокрема «належних поміщицькому володінню» - колишніх кріпаків[5]. Перші родини переселенців жили, за імперським нарисом, «у балаганах, критих соломою, або в землянках»[6].
Козачі станиці продовжували вставати на місцях чеченських аулів: у 1856-1857 роках на місці селища Чурт-Тогі поставлено станицю Петропавловську - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов дають пару в загальному ряду: «селище Чурт-Тогі - станиця Петропавловська (1856 р.)»[3]. Метод того ж року підтвердив письмово генерал Муравйов, головнокомандувач на Кавказі: «зміцнювати панування наше переселюваними вперед станицями - є спосіб, уже з користю випробуваний, і його не слід змінювати»[3].
Начальник Терської області генерал Лорис-Меліков виклав план: «...чеченське населення необхідно було збити в одне місце... Населення це, з одного боку відрізане від гір новими станицями... не насмілилося б більше загрожувати нам повстанням і не уникало найпильнішого нагляду»[3]. Землю тих, хто пішов, забирала скарбниця: «багато аулів зовсім спорожніли, недоглянуті землі заросли бур'яном. Ці землі конфісковувалися на користь скарбниці»[7], і відводилися вони «російським офіцерам, місцевій знаті і, головним чином, козачим військам»[7]. Заміщення йшло станицями: лише за 1861-1865 роки на спорожнілих землях Північного Кавказу утворено 81 козачу станицю[8]. У Чечні це видно покроково: 1868 року розселення чеченців прямо підпорядкували розміщенню Сунженських козачих полків - був варіант залишити жителів на правому березі Сунжі, «але на ці землі претендувало козаче військо, тому чеченців переселили на лівий берег Тереку і Сунжі, а їхні землі зайняли 1-й і 2-й Сунженські полки»[7]. З 1863 по 1885 рік у Терській області засновано 112 селищ, переважно за рахунок російських поселенців, а Терське козацьке військо займало третину площі області, становлячи п'яту частину її жителів[7]. Різницю видно по наділах: козача родина отримувала в середньому від 57 до 90 десятин (десятина - трохи більше гектара)[9], тоді як у чеченських аулах на родину припадало «0,5 – 10 десятин... тобто не більше 2 десятин на душу»[8].
Станиця Кахановська «була заснована в 1860 р. на місці села Умахан-Юрт у закруті нижньої Сунжі» й опинилася майже в оточенні 14 чеченських сіл, які прийняли до себе виселених умаханюртівців[7]. Шість станиць Кізлярського відділу «розташовувалися на землях вигнаного чеченського населення», а станиця Барятинська, поставлена впритул до великого села Старий Юрт, відібрала у староюртівців частину їхніх земель[7]. Загалом на Сунженській лінії, за підрахунком історика З. Х. Ібрагімової, «горці втратили 262946 десятин площинної землі»[7].
Масове завезення робочої сили з російських губерній, що змінювало демографічний баланс: «у 1892 р. 80 відсотків робочої сили на шахтах і заводах Юзівки, одного з промислових міст України, прибуло з Московського реґіону»[10]. «Серед робітників і шахтарів Д[онбасу] переважали етнічні росіяни із Центр. Росії… Сільс. населення Д[онбасу] було здебільшого етнічно українським»[11].
23 лютого 1944 року колонізатор мобілізував у Грозному студентів і домогосподарок, не зайнятих на фабриках, і з шостої ранку розвіз їх по чеченських аулах, з яких через півгодини після їхнього прибуття війська забрали заарештованих чеченців. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення одного з мобілізованих - російського студента Грозненського нафтового інституту: «У такий спосіб ми були за ретельно розробленим планом розподілені по аулах, 20 - 30 людей на аул»[12]. Студент пише про роботу, яку їм дали в аулах: «Завдання студентів полягало в тому, щоб до прибуття переселенців з Курської та Орловської областей тримати господарство в порядку. Ми мали збирати худобу, годувати її, прийняти зерно, інвентар тощо»[12]. До середини травня 1944 року до Грозненської області прибуло переселенців числом у 40% від виселених чеченців, зокрема 6800 сімей зі Ставропольського краю[3]. У передані Дагестану райони колонізатор переселив 65 тисяч людей з 224 гірських дагестанських селищ[3]. Гинули й переселенці: в Аухівському районі за 1944-1947 роки від хвороб померло близько 2 тисяч - майже третина - переселених лакців, одного з гірських народів Дагестану[3].
Штучна зміна демографічного складу населення на окупованих територіях (наприклад, у зруйнованому Маріуполі) шляхом стимулювання переїзду громадян РФ та масового скуповування ними житла на тлі витіснення корінних жителів.