Агресори можуть організовувати фіктивні електоральні процедури (референдуми, вибори) в умовах окупації, відсутності свободи слова та військового тиску. Імітація демократичних процесів дозволяє колонізатору формально легалізувати режим або процес анексії, забезпечуючи юридичне та політичне закріплення контролю над територією в очах власного та світового співтовариства.
Оформлення окупаційного режиму через фіктивні процедури. Залякану різаниною старшину змусили проголосувати за угодного метрополії кандидата: «Після закінчення цього дійства відбулася страта захоплених у Батурині старшин, а потім формальні вибори нового гетьмана. За умов, що склалися, старшина просто затвердила представленого Петром Скоропадського»[1][2].
Проведення фіктивного «всеукраїнського» з'їзду, щоб надати захопленню влади вигляду народного волевиявлення. Справжній Всеукраїнський з'їзд рад у Києві 17-19 грудня 1917 року більшовикам не дався: на момент ухвалення резолюцій він налічував понад 2500 делегатів, «Більшовиків представляли лише 150 делегатів», і з'їзд підтримав Центральну Раду[3]. Ті, хто програв, не змирилися. Володимир Затонський - один з них, згодом член харківського уряду - згадував: «Зібравшися нелегально в помешканні профспілок, делегати з'їзду, всі більшовики, опріч двох або трьох лівих есерів, постановили оголосити себе повномочним З'їздом Рад Країни, обрати Центральний Виконавчий Комітет та уряд Радянської України і, переїхавши до Харькова, стати до одвертої боротьби з Центральною Радою»[4]. Новий «з'їзд» зібрався в місті, вже зайнятому російськими військами: «За день до початку з'їзду рад гарнізон Центральної Ради в Харкові був роззброєний військами В. Антонова-Овсієнка, якому Раднарком доручив зайняти Україну силою зброї», пише історик Станіслав Кульчицький[5]. Злиття з обласним з'їздом рад Донецького і Криворізького басейнів він описує так: приїжджі «проголосили свій з'їзд Всеукраїнським з'їздом рад»[5]; історик Владислав Верстюк пише, що «нашвидкоруч… був інсценізований альтернативний з'їзд Рад», на якому «200 делегатами були представлені 89 рад і військово-революційних комітетів», тоді як «лише рад на той час в Україні було понад 300»[6]. Більшість населення України залишилася за дверима зали - делегатів від селян, зазначає історик Лариса Якубова, «майже не було», а застереження «за участі селянських депутатів» з назви з'їзду радянська історіографія згодом вилучила[7]. Зібрання оголосило себе Всеукраїнським з'їздом і проголосило створення радянської - «мовляв, справді народної» - УНР[7].
Організація безальтернативних «Народних зборів» під контролем окупаційних військ для юридичного оформлення захоплення: «27 жовт. у Львові Народні збори Західної України 1939 ухвалили Декларацію про возз'єднання Зх. України з Укр. РСР, а 1 листоп. ВР СРСР прийняла закон про введення Зх. України у складі УРСР до СРСР»[3].
Референдум із невизначеним формулюванням для легітимізації союзного контролю: бюлетень референдуму 17 березня 1991 року пропонував голосувати за «збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік»[8] – при тому, що зміст «оновленої федерації» ніде не визначався, а результат потім використовувався як мандат на новий союзний договір.
Створення видимості масової проросійської мобілізації на півострові: за «силами самооборони», від імені яких велася операція, стояли російські військові, що Путін визнав 17 квітня 2014 року: «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці»[9]. Мітингова та «добровольча» масовка забезпечувала картинку народного пориву, юридичне значення якої ООН відкинула[10].