Імітація народного волевиявлення

Оформлення окупаційного режиму через фіктивні процедури. Залякану різаниною старшину змусили проголосувати за угодного метрополії кандидата: «Після закінчення цього дійства відбулася страта захоплених у Батурині старшин, а потім формальні вибори нового гетьмана. За умов, що склалися, старшина просто затвердила представленого Петром Скоропадського»^[1][2].

У грудні 1917 року більшовики провели в Харкові фіктивний «всеукраїнський» з'їзд, щоб надати захопленню влади в Україні вигляду народного волевиявлення. Виборні збори робітників і солдатів, через які більшовики намагалися захопити владу, з'їхалися на справжній Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві 4–6 (17–19) грудня 1917 року. На справжньому з'їзді українці більшовиків майже не помітили: із понад 2500 делегатів «більшовиків представляли лише 150», і з'їзд підтримав Центральну Раду^[3]. Комуністи вирішили не здаватися. Затонський (один із них, згодом член маріонеткового уряду в Харкові) згадував: «зібравшись нелегально в приміщенні профспілок, делегати з'їзду, всі більшовики, крім двох чи трьох лівих есерів, постановили оголосити себе повноважним З'їздом Рад Країни, обрати Центральний Виконавчий Комітет і уряд Радянської України та, переїхавши до Харкова, стати до відкритої боротьби з Центральною Радою»^[4]. Новий «з'їзд» зібрався в місті, вже захопленому російськими військами. Історик Станіслав Кульчицький пише: «за день до початку з'їзду рад гарнізон Центральної Ради в Харкові був роззброєний військами В. Антонова-Овсієнка, якому Раднарком доручив зайняти Україну силою зброї»^[5]. 9(22) грудня в Харкові відкрився обласний з'їзд рад Донбасу та Криворіжжя. Під час перевірки повноважень делегатів нарахували 77 осіб із правом голосу та ще 6 без права голосу. У Донбасі та Криворіжжі було 140 виборних зборів робітників і солдатів, а делегатів прислали лише 46 із них. За правилом попереднього обласного з'їзду засідати можна було лише за делегатів від половини цих зборів. Ті, що зібралися в Харкові, скасували це правило голосуванням, 46 проти 18 при 5 утриманих, і визнали себе вправі засідати. Потім до зібраних звернулися делегати, що пішли з Києва. Більшістю 43 проти 11 зібрання постановило «злитися з представниками Крайового з'їзду й назвати з'їзд „з'їздом Рад робітничих і солдатських депутатів України за участю частини селянських депутатів"»^[6]. Так зібрання однієї області заговорило від імені всієї України. Право засідати воно видало собі само, скасувавши власне правило про те, що засідати можна лише за делегатів хоча б від половини зборів області. Нове ім'я дало голосування 43 проти 11 у харківській залі, а не вибори: за межами зали за цей з'їзд ніхто не голосував. Історик Владислав Верстюк називає його «нашвидкуруч інсценованим альтернативним з'їздом Рад»: «на ньому 200 делегатами були представлені 89 рад і військово-революційних комітетів», тоді як «лише рад на той момент в Україні було понад 300»^[7]. Історик Лариса Якубова зазначає: делегатів від селян «майже не було», а застереження «за участю селянських депутатів» із назви з'їзду радянська історіографія згодом вичистила^[8]. У постанові 9(22) грудня це застереження стоїть^[6]. Більшість населення України залишилася за дверима зали. Зібрання оголосило себе Всеукраїнським з'їздом Рад і проголосило створення радянської - «мовляв, справді народної» - Української Народної Республіки^[8].

Організація безальтернативних «Народних зборів» під контролем окупаційних військ для юридичного оформлення захоплення: «27 жовт. у Львові Народні збори Західної України 1939 ухвалили Декларацію про возз'єднання Зх. України з Укр. РСР, а 1 листоп. ВР СРСР прийняла закон про введення Зх. України у складі УРСР до СРСР»^[3].

Референдум із невизначеним формулюванням для легітимізації союзного контролю: бюлетень референдуму 17 березня 1991 року пропонував голосувати за «збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік»^[9] – при тому, що зміст «оновленої федерації» ніде не визначався, а результат потім використовувався як мандат на новий союзний договір.

Створення видимості масової проросійської мобілізації на півострові: за «силами самооборони», від імені яких велася операція, стояли російські військові, що Путін визнав 17 квітня 2014 року: «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці»^[10]. Мітингова та «добровольча» масовка забезпечувала картинку народного пориву, юридичне значення якої ООН відкинула^[11].