Агресори можуть масово нав'язувати своє громадянство та видавати документи державного зразка метрополії жителям окупованих територій. Примушування корінного народу до отримання нових паспортів під загрозою позбавлення базових прав, медичної допомоги чи майна дає колонізаторові змогу штучно інтегрувати населення у своє правове поле, перевести його в статус власних підданих та обґрунтувати подальше утримання регіону «захистом своїх громадян».
«Положення про види на проживання» 1894 року закріпило станову нерівність: дворяни, чиновники та купці отримували безстрокові паспортні книжки, приписані до сільських громад горці - книжки на п'ять років або короткострокові паспорти й білети на відлучку[1]. Дію режиму історик З. Х. Ібрагімова формулює за матеріалами області: «Терські горці, у разі появи своєї за Кубанню або в інших частинах Російської імперії без паспортів, вважалися бродягами і зловмисниками і як такі каралися»; вона ж пише: «Паспортна система слугувала для адміністрації Терської області улюбленим засобом утиску навіть добре їй відомих осіб»[1]. Усередині області діяв режим відлучок: дозвіл відлучитися до місяця давав сільський старшина, на більший строк - начальник округу; самовільна відлучка каралася штрафом, арештом або громадськими роботами, а переселитися з однієї громади до іншої горець не міг без згоди двох сільських громад - тієї, яку залишав, і тієї, куди переходив[2].
Примус мешканців окупованих територій до отримання російських паспортів: «політика масового надання російського громадянства мешканцям окупованих районів Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей посилила там атмосферу примусу», причому «тим, хто відмовлявся від російських паспортів, відмовляли в доступі до публічних послуг, насамперед до соціального забезпечення, охорони здоров'я та освіти, і вони ризикували залишитися без роботи» і «стикалися з підвищеним ризиком свавільного затримання під час перетину блокпостів»[3].