Агресори можуть встановлювати прямий контроль над фіскальною системою на захоплених територіях, перенаправляючи збори з місцевого населення безпосередньо до власної скарбниці. Запровадження нових податей, перекладання фінансового тягаря імперських воєн на плечі корінного народу та штучне зниження соціального статусу місцевих жителів задля їхнього максимального економічного оподаткування дозволяють колонізатору системно викачувати ресурси та виснажувати економіку регіону.
Окупаційна адміністрація обклала гірські спільноти Нохчі даниною: у виписці з книги Приказної ізби Терського міста зафіксовано, що адміністрація направляла людей «у Мічкізи по государів ясак»[1].
Окупаційна адміністрація використовувала фізичну втрату документів для штучного пониження соціального статусу місцевих жителів заради їх економічного оподаткування: у виписці Посольського приказу за чолобитною цареві Михайлу Федоровичу констатується, що після того як «государева жалувана грамота пропала», спадкоємці загиблого делегата Нохчі були позбавлені привілеїв і «зверстані в усьому з Окочанами, з орними людьми, і підводи й вози з них беруть», тоді як раніше з них «ніяких податей не бралося»[1].
Окупаційна адміністрація обклала гірські громади Нохчі (Шибутян) щорічною натуральною даниною: у відписці терських воєвод Івана Андрійовича Дашкова та Богдана Герасимовича Приклонського до Посольського приказу констатується, що під час оформлення підданства 1627 року від горців вимагали «ясак давати по кулю меду на рік»[1].
Пряме вилучення економічних ресурсів автономії: «Збирання податків з укр. населення (за винятком козац. стану) покладалося на царську адміністрацію. Зібрані кошти залучалися до царської скарбниці»[2].
Відчувши політичну владу над Лівобережжям, Москва негайно спробувала перехопити право на збирання податків, щоб напряму викачувати ресурси: «спроби російських воєвод... запровадити в Україні свою систему оподаткування призводили лише до бунтів (наприклад... спроба перепису 1666 року...)»[3].
Окупаційна адміністрація Московського царства обклала суспільства Нохчі дискримінаційними зборами за внутрішнє переміщення товарів: історик Ш. Б. Ахмадов підкреслює, що «Окочани (Чеченці-Аккінці), які мешкали в місті Терки, мусили в обов'язковому порядку сплачувати мито за різні товари та вироби, що їх вони вивозили на продаж своїм співвітчизникам у Чечню та Інгушетію»[4].
Окупаційна адміністрація Російської імперії стягувала дискримінаційні мита за переміщення товарів корінного населення: історик Я. З. Ахмадов цитує митні книги, констатуючи, що 1726 року «з проїжджого листа з терського жителя Окоченина Курмана Богоматова... мита за указом 24 алтини грошима взято»[6].
Пониження соціального статусу корінного населення з метою економічного вилучення: «Козаків і підпомошників повернули у військових обивателів і обложили подушним», а ті, хто мав право курити горілку, «мусили тепер платити… у казну по 95 коп. з душі»[7].
У вересні 1832 року корпусний командир Розен обклав села Чечні та Ічкерії щорічною податтю з кожного двору як умовою помилування. Імперський історик Волконський писав: «від с. Мецо-ерзо-юрт взято аманатів і подать по рублю з диму»; села Ешта-кале та Ейні-кале зобов’язалися «платити надалі подать по 1 рублю з диму»[8]. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: село Гурдалі «видало аманата й зобов’язалося платити подать»[9]. Подать стягували з народу, чиї села й посіви в ті самі дні знищували війська.
27 серпня 1836 полковник Пулло обклав податтю аул Зандак на річці Яман-су, зруйнований його загоном 23 серпня 1836 (кампанія C1156): сплата податі стала умовою прийняття «покірності» розгромленого села. У рапорті генералу Петрову від 27 серпня 1836 Пулло фіксував зобов'язання, прийняте старшинами у фортеці Грозній: «платити нарівні з ауховцями та іншими покірними племенами встановлену подать»[10]. Подать була не зустрічною пропозицією села, а чинною імперською нормою обкладення суспільств, які імперія вважала «покірними»; відмова означала б повернення «мстивої зброї росіян» - село щойно пережило руйнування, полон жителів і викрадення худоби[10].
Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), обклала захоплені імперією аули Чечні податтю. Пулло в доповідній записці 1840 року: «У міру підкорення горських товариств кожне видавало аманатів, платило подать по рублю срібл. із саклі, видавало всіх наявних у нього російських полонених» (сакля - дім горця: подать бралася з кожного дому; аманати - заручники, яких імперія забирала в аулів для контролю над ними)[10]. Відомість горським народам 1840 року, опублікована у збірнику документів «Движение горцев северо-восточного Кавказа в 20-50 гг. XIX века» разом з доповідною запискою Пулло, прямо називає подать покаранням: качкаликівці, мічиковські чеченці й ауховці (чеченські товариства східної Чечні) «платять подать, якою обкладені в покарання за неодноразові повстання», а чеченці, що живуть за рікою Сунжею, «в покарання за повстання, обкладені податтю»[10]. Гроші вичавлювалися справно: генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії і начальник Пулло, рапортом військовому міністру імперії Чернишову від 23 березня 1840 року назвав справну сплату податей ознакою «спокою», що настав, - рапорт перелічує «справну сплату податей і повинностей» за лічені тижні до повстання[11]. Мухаммед-Тахір аль-Карахі, хроніст Шаміля (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), назвав цей побір - по рублю з кожного дому і по рушниці з кожних десяти домів - причиною, з якої чеченці кликали Шаміля.
Зимові експедиції генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), збирали з чеченських аулів гроші під іменем податей. Імперський історик Юров підбив рахунок грудневого походу 1839 року: «Усього, за час цієї безкровної воєнної прогулянки, було зібрано 3779 рублів, 455 рушниць, і видано 97 абреків, 7 полонених і два втікачі» (абрек - імперський ярлик горця, оголошеного поза законом)[12], а січневого 1840 року по річці Мічик: аули «слухняно представили 2463 рублі, 545 рушниць, худобу для постачання загону і видали 30-ть абреків»[12]. Після придушення повстання обкладення закріпили штрафом: пункт 10 «Умов, приписуваних горцям, що підкоряються», виданих генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії, 15 червня 1840 року, приписав «Як покарання за участь у повстанні Шаміля, заплатити штраф з кожної саклі по два барани» (сакля - дім горця; Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)[10].
Історик З. Х. Ібрагімова пише: адміністративний апарат у Чечні та Інгушетії з 1860-х років «утримувався в основному на кошти, що збиралися з народу»[13]. У військову повинність горців імперія не вірила - і обклала їх натомість грошима: законами 2 і 9 червня 1887 року для мусульман Терської області запроваджено грошовий збір замість військової служби, розміром «не перевищував 22 копійок з «диму»»[13] («дим» - окремий двір, домогосподарство)[13]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують: «у 1887 р. російський уряд запровадив для них спеціальний грошовий збір»[14]. Далі збори тільки зростали: «З 1887 по 1905 рр. сума податків зросла з 228,1 до 678,8 тис. рублів, тобто збільшилася за ці роки майже втричі», а подимна подать - податок з кожного двору - «в Терській області сягнула в 90-х рр. до 70 коп. за десятину, а в цей час у внутрішніх губерніях країни вона була не більше 17 коп., або вчетверо менша»[13]. Понад збір сільські громади несли повинності: утримання старшини і правління, доріг, канав і караулів[14].
Російська імперія з формування Чеченського полку в 1914 році поклала його утримання на самі чеченські громади: повне спорядження кожного вершника обходилося в 300 рублів, і платили їх не скарбниця, а сільські громади, що рекомендували людину в полк. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «утримання національних полків тяжким тягарем лягало на селян-горців»[14]. Казенних коштів не вистачало і на решту: новий кінський склад, зібраний для поповнення дивізії восени 1916 року, був, як пишуть ті ж історики, «вельми поганий», і командування дивізії домагалося виділення коштів на закупівлю коней[14].
СРСР розоряв чеченських селян податками і примусовими здачами зерна та м'яса. Чиновники обкладали тих, кого записали в «куркулі», підвищеним податком за особливим списком («індивідуальне оподаткування»), і голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін у лютому 1930 року вважав, що до списків потрапляло замало господарств: у Веденському окрузі «на 8.513 господарств в індивідуальному порядку було обкладено лише 80 господарств», у Центорої «з 464 господарств 406 звільнені від єдиного сільгоспподатку», у Белгатої з 335 - 295, у Дарго з 501 - 439. Податок бив навмання, аж до абсурду - про село Дай Ларін казав: «куркуль у Даї був обкладений на 4 коп., а комсомолець там же - на 4 крб. 39 коп.»[15]. Колонізатор клав на гірські аули «хлібні завдання» - норми здачі зерна, - хоча зерна там майже не було. Ларін доповідав: обласний комітет партії дав Ножай-Юртівському округу завдання в 15 000 пудів - близько 240 тонн зерна; далі в Ларіна: «а на місці його збільшують до 25.000, і на один аул Беной, де взагалі-то навряд чи є 5 тисяч пудів, падає 5 тисяч пудів»; за нездачу колонізатори переписували майно під вилучення і штрафували - у Шалі, доповідав Ларін, «було винесено рішення про оштрафування 60 господарств»[15]. У 1932 році, пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, поверх відібраної худоби «було ще спущено план із заготівель м'яса, що означало, по суті, конфіскацію значної частини поголів'я худоби»[14]. Колонізатор обкладав і духовенство: історик К. Г. Дендієв ставить обкладення мулл прибутковим податком першим кроком їхнього витіснення з життя Чечні[16].