Правова сегрегація населення

Юридичне закріпачення українських селян указом Катерини II від 3 травня 1783 року, що позбавило їх права на вільне пересування: «Для відомого і певного отримання казенних доходів у намісництвах Київському, Чернігівському і Новгород-Сіверському та відвернення всяких утеч… кожному з поселян залишитися на своєму місці й у званні, де він за нинішньою останньою ревізією записаний»^[1].

Запровадження територіальної дискримінації: указом 1791 року право єврейського населення на міщанський і купецький стан було обмежено визначеними намісництвами – Катеринославським і Таврійським^[2] – правова основа майбутньої смуги осілості, що обмежила зону проживання та економічної діяльності колонізованими губерніями.

Російська імперія наказами по Терській області від 15 серпня 1890 року і березня 1897 року заборонила чеченським сільським громадам «входити ні в які угоди з гірничопромисловцями» без дозволу уряду - «Винних, в особі сільських посадових осіб, притягали до відповідальності і в судах порушували позови про знищення укладених договорів»^[3]. Підставу заборони формулює історик З. Х. Ібрагімова: «Аульні громади були позбавлені права здавати в оренду нафтоносні ділянки - земля їм надавалася не на правах власності, а тільки в користування з правом поверхневої розробки, надра її вважалися надбанням скарбниці»^[3]. Коли міністерство землеробства затвердило правила, що дозволяли селянським громадам самим здавати землю під розробку надр, начальник Терської області генерал Каханов у 1894 році «категорично заперечував проти поширення на чеченські землі» цих правил - і вимагав, щоб навіть при визнанні прав громад постанова про здачу землі затверджувалася начальником дільниці, а третина доходів ішла «на сплату подимної податі належних громад»^[4]. Для козаків діяла зворотна норма: з 1891 року при відході надр у скарбницю станицям належала заміна землі або винагорода - «У чеченських громад запасних земельних наділів державою передбачено не було. Тим більше не йшлося про матеріальне заохочення»^[3].

З 1882 року «особливо важливі» справи, де обвинуваченими були горці, передавалися військово-польовому суду; у 1893 році з дозволу імператора значну частину кримінальних справ горців вилучено із загальноцивільних судів - у чиє відання перейшли ці справи, джерело не уточнює^[5]. Карати можна було й без суду: начальник області арештовував горців до одного місяця на власний розсуд, на аульні громади накладав стягнення за переховування^[5]; 19 листопада 1893 року на Терську область поширено правила адміністративного вислання до Східного Сибіру за обвинуваченням або підозрою в крадіжці коней і худоби^[5], а за істориками Я. З. Ахмадовим і Е. Х. Хасмагомадовим рішення про адміністративне заслання строком до п'яти років ухвалював командувач Кавказької армії, і місцем заслання слугував острів Чечень на Каспії^[4]. «Тимчасове положення про заходи з утримання тубільного населення Терської області від хижацтва» 1894 року - проєкт його подав на затвердження начальник Терської області генерал Каханов - за істориком З. Х. Ібрагімовою, узаконило кругову поруку сільської громади за скоєні злочини^[5]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують механіку: горські селища платили за викрадену худобу, «якщо сліди викраденої худоби виявлялися загубленими поблизу даного селища», причому «цілком ігнорувалася можливість того, що викрадачі могли бути й не горцями»^[4]. Корінним жителям заборонялося обіймати посади пристава і начальника округу та бути мировими суддями^[5]; положення 1888 року про управління Терською і Кубанською областями встановило, словами історика З. Х. Ібрагімової, «вузько-кастове військово-козаче управління, без участі в ньому не тільки представників горських народів, а й некозачого елементу... горці ставилися поза дією загальних законів»^[5]. У 1890-х роках адміністрація окремим розпорядженням заборонила козакам кунацтво з горцями (кунацтво - побратимство, інститут дружби домами)^[5]. Розділяли й за службою: «політична неблагонадійність» кавказьких мусульман змусила владу відмовитися від формування з них стройових частин, і з 1886 року за розпорядженням військового міністра новобранці з Терської області розподілялися лише у війська, що стояли на Кавказі^[5]. Земства в області не запроваджувалися зовсім; внесена 1914 року до Державної думи пропозиція про земські установи в Терській області до революції ухвалена не була^[5].

Норма наділу була розписана за станом і походженням: «козакам відводиться по 30 десятин (десятина - трохи більше гектара) на душу, а тубільцям не більше 2-5 десятин»^[3]; розрив закріплювали і загальні правила наділення: за рахунком газети «Казачий вестник» за 1884 рік, на який спирається історик З. Х. Ібрагімова, російські жителі Кавказького краю отримували «по 24–30 десятин на душу земельного наділу, тоді як тубільці по 12–18 десятин на дим, що в середньому налічував 5 чоловіків» (дим - двір, домогосподарство)^[3]. У 1886 році в Грозненському окрузі «на багатодітну чеченську сім'ю... в середньому припадало 11 десятин землі, тоді як середньостатистична козача сім'я володіла понад 92 десятинами»^[4]. Наказом намісника №418 від 1863 року «право купувати в місцевого населення земельні ділянки отримали російські офіцери і чиновники обласної адміністрації»^[3] - рядовий чеченець покупцем тієї самої категорії землі бути не міг; правила 1 березня 1902 року запровадили скуповування приватновласницьких земель «для потреб Кавказьких козачих військ, коштом їхніх капіталів»^[3].

Російська імперія 24 жовтня 1905 року ввела воєнне положення «у Грозненському, Веденському і Хасав-Юртівському округах Терської області, тобто в усій Чечні», а 23 грудня поширила його на всю область^[4]. Заборона зброї «стосувалася виключно горців та іногородніх і не поширювалася на козаків. Ба більше... намісник Кавказу розпорядився безплатно роздати козакам Терської області 10 тисяч однозарядних гвинтівок-берданок і мільйон патронів»^[4]. 22 червня 1909 року воєнне положення скасовано - але «в Терській області одночасно вводився «стан посиленої охорони»», розпорядження якого «фактично звели на «ніщо» демократичні права і свободи, «даровані» імператорським указом від 17 жовтня 1905 р.»^[4].

Офіційне зарахування корінного населення до чужинців: Столипін приписав губернаторам відмовляти в реєстрації «будь-яких інородницьких товариств, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони переслідують»^[6].

Російська імперія 13 серпня 1914 року перевела Терську область на положення «надзвичайної охорони» - імперський режим, що віддавав жителів під позасудові повноваження адміністрації, - а потім адміністрація області видала наказ «про охорону спокою на підприємствах», за яким долю «порушників спокою» вирішували військові суди^[4]. Як це працювало, видно по страйку травня 1916 року на грозненських промислах: адміністрація ввела на промисли озброєних козаків, ті заарештували 13 робітників, і, як зауважують історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «усі заарештовані виявилися мусульманами»^[4]. Ще дев'ятьох робітників поліція заарештувала в перший день страйку - за те, що вони подали тривожні заводські гудки^[4].

«Куркулем» колонізатори називали селянина, якого вважали «заможним». У Чечні чиновники записували людину в «куркулі» без суду, а слідом колонізатор відбирав у неї права. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Для обмеження політичного впливу куркульства застосовувався такий захід, як позбавлення (тимчасове чи постійне) виборчих прав. У 1926 р. від участі у виборах у такий спосіб було відсторонено 1,3% виборців, а в 1927 р. — уже 4,5%»^[4]. У доповіді про обстеження партійної організації Чеченської автономної області, надісланій 7-9 березня 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, сказано: «Лишенців [позбавлених виборчого права] у перевиборну кампанію 1928/29 р. було 11 279 осіб, у середньому 6,8% по області, по деяких селищах округів відсоток сягав 30, а в Галанчозькому окрузі до 40%»^[7]. Керівництво крайового комітету партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)») у січні 1930 року готувало постанову про виселення селянських родин і записало в проєкті: «виселенню підлягають виключно позбавлені виборчих прав, а також і куркулі, випадково не позбавлені виборчих прав»^[8]. Чиновники складали списки «куркулів» навмання, і партійний нагляд це визнавав. Голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін доповідав у лютому 1930 року: в Автурах і Шалі «з 18 господарств, що значилися за списком індивідуального оподаткування [підвищеного податку], 4 господарства виявилися зовсім не куркульськими: одне бідняцьке і три середняцькі»; у Курчалої до «куркульського списку» внесли 12 бідняцьких і 7 середняцьких господарств, а 89 господарств, які колонізатор сам же числив заможними у своїх податкових списках, до «куркульського списку» не потрапили^[9]. Ларін назвав і мету «хлібних завдань» - норм зерна, які колонізатор наказував аулам здати йому: «Мета була блага: внести цими завданнями розшарування в гірські аули, а вийшло якраз навпаки»^[9]. Селян, записаних у «куркулі» й середняки, колонізатор судив за нездачу зерна і несплату податків - і навіть імперські суди в цих справах вини не знаходили: за підрахунком Ларіна, 40% закінчилися по суті виправданням. До листопада 1929 року, доповідав він, «розглянуто було справ на куркулів 265, а на середняків 132»; з 265 справ на «куркулів» «виправдано було 30 і умовно засуджено 26», ще 58 людей дістали примусові роботи, і такі вироки Ларін теж зарахував до виправдань: «було виправдано 40%»^[9]. Імперія перевіряла навіть свої сільради - органи, які вона насадила в аулах замість чеченського самоврядування, - і виключала з них чеченців із «неправильним» минулим. Ларін доповідав: «У 5-ти гірських округах установлено у складі сільрад 215 осіб явно чужого елементу. Там і куркулі, і торговці, і колишні старшини, і колишні поліцейські, і колишні бандити, і духовенство»; резолюцію обласної конференції партії, що оголосила «повне очищення від чужих і куркульських елементів складу сільрад», він поправляв: «М'яко кажучи, це було сказано необережно»^[9]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Якщо в 1928 р. по всій Чечні було репресовано 62 куркулі, то через рік число репресованих сягнуло 356 осіб... Унаслідок цих репресій на кінець 1931 р. в Чечні кількість куркульських господарств скоротилася порівняно з 1929 р. утричі»^[4]. Бєлов, командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу, який воював проти повсталих чеченців, у доповіді крайовому комітетові партії називав серед причин повстання «неправильне позбавлення виборчих прав середняків, а в низці випадків і бідняків», що в Ітум-Калінському окрузі стало масовим^[7].

Радянський НКВД (попередник сучасної ФСБ) зобов'язав засланих чеченців та інгушів («спецпереселенців» у термінах колонізатора) старших за 12 років щомісяця відмічатися в спецкомендатурі - наглядовій конторі відомства на місці заслання; з 16 років комендатура заводила особові справи; колонізатор заборонив їм вступати до більшовицької партії, її молодіжної спілки («комсомолу») та профспілок і не брав їх до армії^[10]. З січня 1945 року комендант міг без суду заарештувати «винних» до 5 діб або оштрафувати до 100 рублів^[4]. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року виселення оголошено вічним: чеченці та інгуші «заслані навічно», за втечу - до 20 років каторги, за сприяння втікачам - до 5 років тюрми^[4].