Агресори можуть цілеспрямовано створювати й підтримувати нестерпні соціально-економічні умови (гостре малоземелля, непосильні повинності, злидні) на історичних територіях корінного народу. Це робиться для того, щоб змусити населення рятуватися від фізичного та соціального розорення. У результаті народ «добровільно-примусово» вступає до воєнізованих структур колонізатора (наприклад, козацтва, регулярної армії) або масово мігрує на небезпечні імперські фронтири для їх освоєння. Техніка дозволяє імперії розв'язувати свої військові та колонізаційні завдання чужими руками, маскуючи державний примус під «вільний економічний вибір» самих жертв.
Видавлювання чеченців з гір будувалося на позбавленні засобів життя - й імперія писала про це відкрито. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, доповів військовому міністрові Чернишову службовим листом (отношенієм) від 25 жовтня 1847 року: «стиснуті в засобах життя, бачачи постійні свої невдачі, чеченці вагаються і у великому числі родин уже переселяються в наші межі»[1]. Генерал Слєпцов рапортом від 4 жовтня 1850 року будував на цьому розрахунок на майбутнє: гірські товариства, «стиснуті майбутніми нашими поселеннями на долині, ... неминуче підуть за прикладом своїх співвітчизників» - тобто теж зійдуть до укріплень[2].
Імперія вижила жителів Ханкальської ущелини голодом за відкрито сформульованим планом. Імперський історик Волконський записав задум літа 1852 року: Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), «зважився... викурити жителів з ущелини, саме - викурити, бо треба було вогнем винищити все, що давало їм продовольство»; розрахунок Волконський записав так - «Шукати ж у нас прожитку - значить змиритися, підкоритися і волею-неволею переселитися»[3]. Той самий розрахунок стояв за знесенням Хан-Кали - жителів розраховували відірвати від імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню: «жителі, позбавлені даху і прожитку, замість перебігу до Шаміля, стали б шукати в нас притулку»[3]. Під час облоги Хан-Кали загін відрізав аул і від води: «у ворога було відібрано можливість мати прикритий доступ до річки, і він позбавлявся води»[3].
Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Головним же засобом для вигнання горців стало позбавлення їх основного джерела існування – землі. Передача великих земель на рівнинах під козачі станиці залишала без засобів до існування тисячі горців»[4]. Імперська статистика фіксувала підсумок: «на кожну родину в аулах припадає 0,5 – 10 десятин... За такої тісноти не тільки розвиток господарств, а навіть існування народу не може вважатися забезпеченим» (десятина - трохи більше гектара)[5]. При цьому власні виконавці операції доносили протилежне. Начальник Аргунського округу майор А. Іпполітов писав начальникові Терської області генералові Лорис-Мелікову: «Я можу позитивно сказати Вашій Світлості, що про добровільне переселення до Туреччини народ навіть не думає; на загальному зборі вони оголосили мені, що підуть лише тоді, коли вся Чечня поголовно піде, або ж тоді, коли їм накажуть іти»[6]. Полковник Беллік 25 березня 1865 року доносив тому ж Лорис-Мелікову слова чеченця: «не підемо ми до Туреччини і не пустимо тих, хто збирається туди; в Туреччині чекає нас смерть, чекає вона нас і тут, але тут вона приємніша, бо тут наша батьківщина і тут лежать батьки наші, побиті росіянами»[6].
Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов наводять зведення за матеріалами Кавказького військового округу (РГВІА, ф. 1300, оп. 7, спр. 3) і працею А. І. Хасбулатова: «За даними 1877 р., у середньому на душу населення в Нагірній Чечні, включно з Ічкерією з населенням майже 100 тисяч осіб, припадало по 0,3 десятини (десятина - трохи більше гектара) орної землі... такого фантастичного безземелля, як у Нагірній Чечні, не знала жодна область Російської імперії»[4]. У 1901 році на Чеченській рівнині «на сім'ю (зазвичай доволі численну) припадало від 7 до 14 десятин»[6]. Рахунок за бюджетом сім'ї вела сама обласна статистика: «Козача сім'я мала від свого земельного наділу валовий дохід 918 рублів... і залишався надлишок 140 рублів. Найбагатша чеченська сім'я на площині, за відомостями Терського обласного статистичного комітету (1903 р.), від земельного наділу отримувала дохід 262 рублі, витрачаючи на своє утримання 414 рублів, дефіцит становив 152 рублі»[6].
Економічне видавлювання селян на імперський фронтир під виглядом вільного вибору: «впродовж 1906—12 з України до Азіатської Росії виїхало бл. 1 млн осіб. Найбільше переселенців прибуло з Лівобережної України, селянство якої страждало від малоземелля»[7]; землі й кредиту вдома було не отримати, тоді як «Низькі ціни на землю за Уралом, заохочувальні урядові кредити… приваблювали бідне селянство та спонукали його до міграції»[7] – державний примус маскувався під добровільне переселення.