Агресори дуже часто змінюють адміністративні кордони всередині захопленого регіону. Під час реалізації цієї техніки традиційні системи місцевого управління примусово скасовуються, а захоплені землі дробляться та інтегруються у стандартну бюрократичну сітку колонізатора, що незворотно руйнує історично сформовані соціальні зв'язки всередині суспільства. Так, наприклад, багато кордонів в Африці є результатом боротьби колоніальних держав між собою[1]. Кордони союзних та автономних республік СРСР були встановлені Москвою заради зручності управління та змінювалися відповідно до рішень московського керівництва[2].
Юридична фіксація розколу території. Москва цілеспрямовано роздробила колись єдину країну, перетворивши такі важливі регіони, як Запорожжя, на безправні буферні зони під спільним управлінням: «...Запорожжя (яке за договором 1667 року перебувало у спільному правлінні Москви та Варшави)»[3].
Скасування полково-сотенного адміністративного устрою на догоду імперському поділу земель: сейм 1699 року ухвалив рішення «про заборону козацтва на Правобережжі»[5].
Ліквідація козацьких адміністративних одиниць і впровадження імперського поділу: затверджена імператрицею доповідь комісії Шаховського і Паніна від 16 грудня 1764 року та маніфест Катерини II від 28 липня 1765 року[6][7] – «На базі слобідських полків було утворено Слобідсько-Українську губернію»[8].
Скасування козацького полкового устрою та дроблення Лівобережжя на імперські намісництва: Київське намісництво засновано іменним указом Сенату від 16 вересня 1781 року (ПСЗРІ, зібр. 1-ше, т. XXI, № 15.228; виконати приписано з листопада)[9][10], «що остаточно скасував залишки автономії Гетьманщини та її полково-сотенний адм.-політ. і військ. устрій»[11]; тим самим указом засновано Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва.
Стирання історичних кордонів і впровадження імперської вертикалі: «Генерал-губернатор зосереджував усю повноту адм. влади: наділявся правом законодавчої ініціативи, визначав ступінь поширення в генерал-губернаторстві загальноросійських законів, контролював діяльність держ. установ, у т. ч. і судових»[12].
Область ділили заново в 1862, 1869, 1888 і 1899 роках[13]. З 1 травня 1888 року Веденський і Аргунський округи влито до Грозненського - за формулою, яку наводить історик З. Х. Ібрагімова, «щоб убезпечити козацтво від «розкладницького» впливу горців»[13]. Чеченські селища на правому березі Терека, які передбачалося передати Кізлярському і П'ятигорському відділам, виділили в окрему дільницю і тимчасово залишили у віданні начальника Грозненського округу; горські округи ділилися на дільниці, а козачі відділи - за ознаками комплектування військових частин, на сотні й полки[13]. З 1 січня 1899 року область перекроїли ще раз: чотири відділи - П'ятигорський, Моздокський, Кізлярський, Сунженський - і чотири округи: Владикавказький, Хасав-Юртовський, Нальчицький, Грозненський[13].
Спроба бюрократичного перепідпорядкування територій — оголошення Донбасу автономною частиною, безпосередньо пов'язаною з Росією, в обхід будь-якої української влади[14].
Колонізатор скасував саму республіку чеченців та інгушів і розкраяв їхню землю між сусідами: 7 березня 1944 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про ліквідацію Чечено-Інгушської АРСР та про адміністративний устрій її території»[15]: рівнинна Чечня увійшла до створеного тоді ж Грозненського округу Ставропольського краю - через місяць колонізатор перетворив його на Грозненську область[16], гірську частину поділено між Грузинською РСР (нинішньою Грузією) та Дагестанською АРСР (нинішнім Дагестаном у складі Росії), інгушські землі передано Північній Осетії[17]. Юридично скасування закріплено законом від 25 червня 1946 року[15].
У червні 1956 року начальник радянської міліції Барсуков доповідав: «розмістити чеченців та інгушів у районах, де вони проживали до виселення, не видається можливим», бо «ці райони заселені переселенцями з центральних областей РРФСР», а на землях, що відійшли до Північної Осетії, де до виселення «проживало 77 578 чеченців та інгушів», «повернення чеченців та інгушів місцеві [та] партійні органи вважають недоцільним»[16]. Міністр внутрішніх справ СРСР Дудоров у червні 1956 року пропонував узагалі не повертати народ: «Колишня територія заселена» - і ставив питання «про створення для чеченців та інгушів обласної автономії на території Казахської та Киргизької РСР»[18]. Від плану СРСР відмовився через «різко негативне ставлення чеченців та інгушів» і їхнє прагнення повернутися додому[19]. Указ від 9 січня 1957 року доручив установити кордони російському парламентові (Президії Верховної Ради РРФСР)[18] - і Пригородний район лишився за Північною Осетією. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Дружні протести чечено-інгуської делегації з питання про Пригородний район були проігноровані ЦК КПРС»; колонізатор відрізав «1600 квадратних кілометрів виключно чорноземних земель», а республіку збільшив «за рахунок піщаних земель Бурунного степу (по суті, напівпустель) за Тереком»[17]. Історики пишуть, що в Дагестані колонізатори «прагнули водночас не допустити відновлення Аухівського (чеченського) району. Для цього чеченцям, що поверталися, не дозволяли селитися у своїх старих будинках у рідних аулах, а розселяли невеликими групами» по п'яти районах[17]. Російський парламент, установлюючи кордони республіки, не повернув їй і колишнього Аухівського району - у переліку переданих земель його немає[16]. 10 квітня 1964 року новосели села Дучі колишнього Аухівського району побили й вигнали чеченця Саліха Сайтамулова, який повернувся на ділянку батьків, а 12 квітня близько 500 чеченців прийшли в Дучі з вимогами, як записало слідство, «про дозвіл Сайтамулову та іншим чеченцям проживати в с. Дучі та інших колишніх чеченських селищах, повернення їм їхніх колишніх домоволодінь і земельних ділянок»; КДБ (попередник сучасної ФСБ) при уряді Дагестану відповів кримінальною справою про масові заворушення[20]. Справа розвалилася: історик В. А. Козлов пише, що чеченці «трималися згуртовано і від давання свідчень ухилялися», і справу закрили «за відсутністю... складу злочину»[20].
Перекроювання внутрішніх кордонів постановою Президії ВР СРСР від 19 лютого 1954 року: «Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки»[21] – рішення ухвалювалося в Москві, без жодного волевиявлення мешканців півострова. За «спільністю економіки» стояло бажання скинути зруйнований депортацією і війною півострів на баланс УРСР: «У Москві дедалі відвертіше визнають: Кримська область є проблемною територією, яку союзний центр не знає, як утримувати»[22].