Агресори можуть здійснювати масове переміщення свого адміністративного та військового апарату на колонізовані території. Розміщення регулярних військових гарнізонів і призначення лояльних чиновників з метрополії дозволяє колонізатору встановити жорсткий фізичний і бюрократичний нагляд, превентивно придушити паростки опору на місцях та інтегрувати регіон у свою державну систему, витісняючи місцеві інституції самоврядування.
На території закріплювався постійний військовий контингент на державному утриманні: історик І. Х. Тхамокова цитує царський указ, згідно з яким «у 1623 р. «за чолобитною терських і гребінських козаків» на Терек було надіслано царський указ про видачу жалування 30 отаманам і 470 рядовим козакам»[1]. Для утримання позицій також надсилали нові кадри: історик І. Х. Тхамокова зазначає, що «у 1589 р., невдовзі після того, як місто було збудоване, туди мали прислати з Астрахані 800 стрільців і козаків, але астраханський воєвода прислав лише 600 осіб»[1].
Після силового примусу до підписання договору Москва перейшла до прямої окупації життєвого простору автономії. Статті закріпили розширення військової присутності: «Крім Києва, царські воєводи вводилися до Переяслава, Чернігова, Ніжина, Брацлава та Умані»[2] – гарнізони з воєводами забезпечували фізичний контроль над територією зсередини.
Розширення військової окупації автономії: крім посилення залог Києва, Чернігова, Переяслава та Ніжина, «рос. військ. залоги на чолі з воєводами вводилися до Полтави, Кременчука, Новгорода-Сіверського, Остра, Канева та ін. міст, а також до Кодака у Вольностях Війська Запорозького низового»[3] – утримання військ покладалося на українських платників податків.
Для забезпечення постійного силового нагляду за вищим керівництвом автономії та запобігання повстанням Московське царство розмістило свої регулярні війська прямо в гетьманській столиці: «при гетьмані в Батурині для охорони й цілості його бути полку московському стрілецькому...»[4].
Збереження нагляду царських представників над управлінським апаратом гетьманату: статті «повністю зберігали встановлений раніше контроль царату над місц. фінансуванням, функціонуванням адм. апарату»[6]. При гетьмані було запроваджено інститут царського резидента: «Першим Р[езидентом] ц[арським] став стольник А.Ізмайлов, який у своїй роботі керувався офіційними і таємними царськими статтями»; резидентам «надано право контролювати обрання та службові призначення представників старшини»[6].
Силове утримання Правобережжя імперією: білоцерківська фортеця з московською залогою встояла, а похід захлинувся після зради татар – «Орлик відступив, не взявши Білої Церкви»[7], і його військо розклалося.
Воєнізовані поселенці Російської імперії використовувалися для масового заселення нових рубежів: історик Я. З. Ахмадов вказує, що при новій фортеці «розселяють 1 тис. сімей козаків з Дону»[8].
Уряд Російської імперії фізично укрупнював буферну зону навколо територій Нохчі шляхом масового переміщення воєнізованих поселенців: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «1736 р. - від гребінських станиць вниз по Тереку до Кізляра засновують три нові козачі станиці: Бороздинську, Каргалинську, Дубовську, а від Кізляра до моря поселяють ще 430 козачих сімей»[8].
У чеченські селища імперія ставила війська на постій. «Журнал военных происшествий на левом фланге Кавказской линии» за 23 травня - 6 червня 1846 року фіксує: після втечі більшості жителів аулу Акбулат-Юрт на Тереку «для охранения оставшихся жителей Акбулат-Юрта и чтобы пользоваться прямым сообщением с Кумыкской плоскостью через этот аул, ген.-м. Козловский расположил там одну роту пехоты при одном орудии и устроил там пост из 25 конных кумык» (кумики - сусідній тюркський народ, з якого імперія набирала кінну варту)[9]. Гарнізон в аулі - це нагляд зсередини: життя селища йшло під щоденним наглядом роти з гарматою.
Російська імперія в 1911 році призначила в зоні дій Зелімхана «урядових старшин» і поставила війська на утримання самих жителів: «У селища Харачой, Дишне-Ведено, Мехкети, Завірхі, Хаттуні, Ешелхотой, Елістанджі, Таузень, Істі-Су, Майртуп, Хой, Іхарой, Рігахой, Макажой, Автури і Варандинські хутори направлено на постій військові команди»[10]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про цю практику: «широко практикувалося направлення в чеченські селища військових підрозділів, утримання яких тяжким тягарем лягало на місцевих жителів»[10].