Агресори можуть примусово залучати місцеве населення до важких, небезпечних або неоплачуваних робіт в інтересах метрополії. Ця техніка слугує прямому отриманню вигоди завдяки використанню безоплатної або гранично дешевої робочої сили для реалізації державних мегапроєктів, воєнних чи промислових потреб колонізатора. Водночас ця практика застосовується для нейтралізації захисту: вилучення працездатного населення з економіки регіону та праця в умовах, пов'язаних із високою смертністю, фізично виснажують суспільство і знижують його демографічний потенціал.
Призначена адміністрація примушувала корінне населення до безоплатної праці: історик Е. Н. Кушева вказує, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський змушував підлеглих служилих Окочан Терського міста «вироби на нього всякі робити, ріллю орати і сіно косити»[1]. Сама метрополія роками не оплачувала військову службу корінного населення: у відписці терського воєводи Петра Петровича Головіна астраханському воєводі Івану Микитовичу Одоєвському зафіксовано, що вони «служать государеві цареві... всякі государеві терські... служби... а государевим грошовим і хлібним жалуванням не пожалувані десятий рік»[2].
Окупаційна адміністрація цілеспрямовано виснажувала корінне населення матеріально, змушуючи нести примусову службу власним коштом: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста доповідали, що через невиплату жалування вони «стали безхлібні, від голоду і від усякої нужди вкрай загинули і заборгували, государю, великим боргом, і помираємо з жінками і з дітьми голодною смертю»[3].
Масове залучення населення до будівництва військових об'єктів в інтересах Москви. Цар офіційно дякував гетьманові та старшині за «усердне радіння (і чималопонесені труди) в робленні печерської фортифікації» й обіцяв за цю «службу і труди в робленні пом'янутої фортифікації» свою «превисоку милість»[4].
Масова мобілізація козацьких полків на каторжні будівельні роботи: копання Ладозького каналу «здійснювалося, гол. чин., руками укр. козаків», і там «від непосильної праці, голоду й важкого клімату гинули десятки тисяч осіб»[6]. У 1721 році на канал було відправлено «10-тис. козац. корпус» на чолі з П. Полуботком[7]; роботи тривали й у 1721–23 роках[8].
Переведення козаків на становище безправних військових поселенців (аракчеєвщина), що спровокувало повстання 1817 року: «Поштовхом до нього став наказ про скасування Бузького козацького війська і перетворення козаків на військ. поселенців… Розправа з повсталими козаками була надзвичайно жорстокою, багатьох із них порубали шаблями, потопили в Пд. Бузі, засікли батогами»[9]. Актів було два, по різні боки повстання: іменний указ від 17 квітня 1817 року передав округ Бузького війська «в безпосереднє військове управління» (ПСЗРІ, т. XXXIV, № 26.802) - він і став поштовхом; указ від 8 жовтня 1817 року (№ 27.081), уже після придушення, оформив ліквідацію: «назва Бузького козачого війська знищується»[10].
Регулярна армія Російської імперії примушувала чеченські селища до постачань і робіт для будівництва фортеці. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить: «наказано було селищам, від яких були в нас аманати, доставляти ліс на будівництво»; найближчі селища «не сміли виявити непослуху»[11].
Російська імперія силоміць змушувала Нохчі працювати на завойовника — прорубувати просіки через їхні власні ліси. Імперський історик Потто пише, що начальник лівого флангу Греков «зібрав старшин навколишніх сіл і наказав їм негайно вислати робітників із сокирами для вирубки», і під загрозою розправи «змусив Чеченців коритися», після чого зігнані жителі рубали просіку через свій ліс[12].
Російська імперія змушувала самих Нохчі прорубувати військові просіки через їхні власні ліси. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під час насадження лінії завойовники «примушували підкорених Горців до важких робіт із будівництва доріг і мостів», а тих, хто ухилявся, «нещадно штрафували, відбираючи худобу та майно»[13]. Імперський історик Потто підтверджує, що просіки від Амір-Аджі-Юрта до Ойсунгура, Істі-Су та Герзель-Аула «через вузьку лісисту смугу… розробляли самі тубільці, під наглядом аксаївських князів»[12].
Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), включала примусові роботи: війська змушували жителів захоплених аулів Чечні рубати власний ліс за рознарядкою. Імперський історик Юров записав про грудневу експедицію 1839 року, що жителі аулів під тиском загону «рубали за нарядом ліс у Гехі, на ур. Валерик і між сс. Шалі та М. Атагою» (Гехі, Валерик, Шалі, Мала Атага - чеченські селища й урочища; «за нарядом» - за примусовою розверсткою, накладеною військами поряд з податтю і видачею зброї)[14]. Ліс, який жителів змушували валити, був середовищем життя і укриттям чеченських товариств.
Покірність, взята військами Фезе в лютому 1837 року, одразу оберталася трудовою повинністю. Рапорт Розена військовому міністру Чернишову від 4 березня 1837 записує: 21 лютого «жителі шести сусідніх аулів виявили покірність і вислали робітників для прорубки, разом з кумиками, дороги в лісах через Качаликівські гори по Мічику»[15] - щойно підпорядковані громади імперія поставила рубати ліс під військову дорогу проти них же; повинність ішла в пакеті підпорядкування, як пізніше її закріплять типові «Умови, що приписуються горцям, які підкоряються».
«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, обклали чеченські аули трудовою повинністю. Пункт 4 приписав: «у разі руху загону виділити людей для влаштування доріг і мостів, утримувати при приставі достатнє число людей для перевезення паперів або наказів з одного аулу в інший, давати кінних людей для конвоювання» (пристав - призначений імперією наглядач над аулами)[16].
Наказ полковника Лохвицького від 17 липня 1877 року по Чеберлоївській дільниці зобов'язав покараних самих прорубати військам дорогу у свої гори: «усю дільницю зобов'язати тепер же в найкоротший строк зробити широку просіку від Босоєвської гори до р. Шаро-Аргун на просторі понад 6-ть верст» (верста - трохи більше кілометра)[17].
Використання дешевої робочої сили на шахтах і заводах в умовах найтяжчої експлуатації: «Первинно більшість шахтарів становили сезонні робітники»[18] – без прав, без осілості, на знос.
Використання розкуркулених селян, відправлених до системи новостворюваного ГУЛАГу, як примусової безоплатної робочої сили на важких державних роботах[19].
Смертельно небезпечна експлуатація праці Українських селян, масово засуджених за «законом про п'ять колосків» і засланих до виправно-трудових таборів у період Голодомору[19].
Переміщення сотень тисяч людей до спецпоселень і таборів як система примусової праці: за неповні два роки «вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб (близько 10 % населення)»[20] – вислані скеровувалися на роботи у віддалені регіони без права виїзду.
Використання полонених учасників опору та депортованих як безплатної робочої сили: до завдань ГУЛАГу входило «використання їх як дешевої робочої сили і перекидання, в разі потреби, з місця на місце»[21]; депортованих із Західної України направляли на спецпоселення та важкі роботи - лише влітку 1944 року «вивезено понад 17 000 осіб в Красноярський край»[20].