Агресори можуть штучно створювати умови масового голоду шляхом примусового вилучення продовольства, знищення аграрної інфраструктури та блокування шляхів порятунку. Ця форма невибіркового терору фізично винищує населення, придушуючи поточні повстання, і водночас зачищає демографічний ландшафт колонізованих територій.
10 січня 1827 року під час знищення селища Узені-Юрт війська генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, винищили свійську худобу мешканців — основу прожитку селянського двору. Імперський історик Потто фіксував: село «з усім майном і навіть свійською худобою було знищене дощенту»[1]. Влітку 1827 року козаки генерала Енгельгардта, начальника лівого флангу Кавказької лінії, після захоплення населення Самашок знищили врожай на пні в Галгаївців, які жили при аулі на млинах та хуторах. Потто писав: «попередньо вони наказали показати собі поля, що належали тим Галгаївцям, які жили на млинах, і випалили їхній хліб на пні»[1]. Знищення худоби взимку та достиглого хліба у жнива позбавляло людей прожитку на рік уперед.
Російська імперія прирікала жителів Нохчі на голод, розоряючи їхні села, посіви та запаси. Історик Д. А. Хожаєв пише, що після єрмоловського походу, позбавлені даху й їжі, «люди помирали від голоду, холоду і хвороб»[2].
У грудні 1830 – січні 1831 війська генерала Вельямінова цілеспрямовано знищували зимові запаси продовольства та кормів розорюваних сіл. Імперський історик Потто писав: під час спалення Едін-Юрта й Даут-Юрта війська «винищили величезні запаси заготовленого сіна»[1]; 17 січня 1831 Гельдіген віддано вогню «з усіма його запасами»[1]. Знищення сіна та хлібних запасів у розпал зими прирікало жителів, що втекли в гори й ліси, на голод.
У серпні – вересні 1832 року війська корпусного командира Розена знищували посіви та ріллю розорюваних сіл — харчову базу народу напередодні зими. Розен визнав це в рапорті військовому міністрові Чернишову: селища, що не підкорилися, «покарані знищенням осель і ріллі»[3]. Імперський історик Волконський писав: 1 вересня жителі Автурів за відмову видати полонених «покарані знищенням посівів та осель»; 3 вересня біля Гельдигена загін «знищив їхні ріллі та будинки»[4].
Під час винищення Кишкерой-Юрта загін Пулло цілеспрямовано знищив зимові запаси: село спалене «зі значним запасом хліба і сіна», а наступного дня частина загону «займалася знищенням заготовленого в околицях сіна»[5]. Знищення запасів хліба і корму в розпал зими залишало вцілілих жителів без засобів пережити її.
Завершуючи винищення Малої Чечні, війська Фезе знищили і їжу вцілілих: 29 січня 1837 року, за журналом експедиції при рапорті Розена військовому міністру Чернишову від 11 лютого 1837, «загін до полудня довершив винищення жител і запасів хліба та сіна по Мартанському ущелині»[3]. Знищення продовольства і корму посеред зими залишало тих, хто вижив, без засобів пережити її.
Знищуючи в березні 1837 року кутани (зимові споруди для худоби) по Джалці та біля Шалі, війська Фезе цілеспрямовано палили продовольство. Рапорт Розена військовому міністру Чернишову від 12 квітня 1837 фіксує: у кутанах «спалили значну кількість знайденого в них хліба», біля Шалі війська «захопили вартових, що перебували при них, і безліч їстівних припасів», а колона Бірзуля спалила «кілька сот четвертей знайденого в них хліба» (четверть - старовинна міра зерна, близько 210 літрів)[3]. Спалення сотень четвертей хліба наприкінці зими позбавляло сім'ї, що пішли в ліси і гори, засобів дожити до врожаю.
Навесні 1840 року імперія запровадила в Чечні хлібну блокаду при вже задокументованому голоді. 14 березня 1840 року генерал Пірятинський, начальник центру Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), доносив: «по всій Чечні немає зовсім хліба, народ терпить велику від голоду скруту»[5]. Через три тижні, 8 квітня 1840 року, генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії, приписом генералу Галафєєву санкціонував запроваджену тим заборону: «Розпорядження ваше щодо заборони продажу зернового хліба я цілком схвалюю і дозволяю вам поширити цю заборону на всі ті частини ввіреного краю, де ви вважатимете за потрібне»[5]. Улітку війська знищували врожай на корені: журнал воєнних дій загону генерала Галафєєва (6-17 липня 1840 року) називає мету прямо - «покарання збунтованих сіл винищенням їх і знищенням способів до існування, бо тепер можна передбачити певний нестаток у продовольстві жителів»[6]. Восени запаси винищували перед самою зимою: імперський огляд від 27 жовтня 1840 року фіксує - війська йшли, «винищивши на шляху своєму вельми значну кількість запасів продовольства і сіна»[5]. Розрахунок визнав генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу (глава імперських військ і адміністрації на Кавказі), запискою від 26 квітня 1841 року: «Марно ми очікували, що після винищення в торішній експедиції продовольчих запасів горців, їхніх селищ і різного майна голод, холоднеча і крайні злидні похитнуть люту владу бунтівника» («бунтівник» - імперський ярлик Шаміля, керівника опору горців)[7].
Голод був спланованою метою політики 1852-1857 років - імперія писала про це в наказах і звітах. 29 липня 1852 року біля аулу Белгатой колона, за записом імперського історика Волконського, «знайшовши там такі самі запаси сіна, як і напередодні, винищила їх до останнього стебельця»[8]. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), листом Воронцову, наміснику на Кавказі, від 16 серпня 1852 року рахував ефект для дагестанської кінноти імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню: «у майбутню зимову експедицію Шаміль майже не може мати в Чечні тавлінської кавалерії, бо нічим буде її продовольствувати»[7]. Доктрину закріпив Воронцов службовим листом (отношенієм) військовому міністрові Чернишову від 28 серпня 1852 року: позбавлені посівів і сіна чеченці «повинні - або переселитися в наші межі, або піти в саму глиб гір»[9]. Генерал Ольшевський підбив підсумок практиці в записках: «Знищення хлібних посівів... змушувало чеченців швидше за інші заходи підкорятися нам, переселяючись у наші межі»[7]. Результат зафіксували історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов: «у 1856-1857 рр. у Чечні настав голод, якого чеченці майже ніколи не знали»[10].
Історик М. І. Покровський пише про Малу Чечню (рівнинно-передгірну західну частину Чечні): її жителі «ще на початку п'ятдесятих років були загнані російськими військами в гірські нетрі й приречені на голод» (кампанія C1166)[7]. Просіки продовжували ту саму роботу: «Розчищення гехінської просіки дає Євдокимову можливість спустошити поля тих із малочеченців, які ще не принесли покірності, ховаючись у горах»[7]. Вибір, який залишала політика, сформульовано в рапорті генерала Євдокимова, який командував Чеченським загоном, від 25 березня 1857 року: втеча в гори - або вихід «до нас на галявини»[11]; голод у горах робив перший шлях смертельним.
Свистунов, начальник Терської області, писав Смєкалову 18 серпня 1877 року: «Беной же і Зандак треба поголовно виселити до Сибіру, або, якщо ці негідники не забажають, виморити всіх узимку як тарганів і знищити голодом»[12]; цю саму директиву Свистунова наводить історик Д. А. Хожаєв[2]. В імперській публікації листування (лист Смєкалову від 18 серпня 1877 року, №226) формула читається: «виморозити всіх узимку, як тарганів, і знищити голодом»[13]. Продовольчу базу знищували з перших днів: 13 квітня 1877 року за один лише пропуск загону Алібека-Хаджі, керівника повстання, через село «покоси й кукурудзяні поля жителів [Беноя] були повністю спалені царськими військами»[14]. Полковник Батьянов, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «широко застосовував знищення запасів хліба та сіна», вважаючи, що це змушує «одуматися» багатьох[14]. У Чеберлої війська простояли близько 20 днів - «Увесь цей час вони псували поля чеберлоївських селищ. Жителі ж їхні перебували тоді в такому стані, наче б уразила їх найбільша повінь»[10].
Конфіскація абсолютно всього продовольства, включно з викачуванням насіннєвих фондів, через механізм непосильних хлібозаготівель, що призвело до масового смертоносного голоду[15].
СРСР, депортуючи чеченців та інгушів з рідної землі, не подбав про продовольство в місцях заслання - від голоду і хвороб у засланні за чотири з половиною роки померла майже третина депортованих. Колонізатор відібрав у народу худобу й продовольство ще вдома: постановою Державного комітету оборони СРСР від 31 січня 1944 року народні комісаріати (міністерства) зобов'язувалися «прийняти на Північному Кавказі від спецпереселенців худобу та сільськогосподарську продукцію... з видачею на прийняте обмінних квитанцій», а з відібраної худоби 350 коней, «придатних до стройової служби», передавалися кавалерійським частинам радянської міліції[16]. Народний комісар (міністр) внутрішніх справ Киргизької РСР Пчелкін доповідав народному комісарові (міністру) внутрішніх справ СРСР Берії 22 квітня 1944 року: продовольство, привезене засланцями, «вичерпується», «встановлена норма вкрай недостатня», колгоспи допомогти «не в змозі через його відсутність, внаслідок чого в окремих районах мають місце випадки... вживання коренів і трав»[17]. Історик П. М. Полян пише: через нестачу продуктів, приміщень і кормів засланцям у Киргизії «довелося забити до 90 %» худоби, виданої «в порядку відшкодування за залишену ними в місцях колишнього проживання», а виділені їм фонди місцеве начальство роздавало іншим - у Казалінському районі «одну тонну хліба видали місцевому партактиву», в колгоспах Базар-Курганського району «продукти видали лише працездатним спецпереселенцям, а непрацездатних позбавили пайка»[17]. У засланні чеченці та інгуші вмирали десятками тисяч: до кінця 1944 року число засланців («спецпереселенців» у термінах колонізатора) в Киргизії впало приблизно на 11,5 тисячі, в Казахстані - більш ніж на 46 тисяч людей[10]. 1945 року серед північнокавказьких засланців померло 44 652 дитини - народилося 2230; голодувало не менш як 80 тисяч людей[10]; взимку 1948-1949 років у Казахській РСР (нинішньому Казахстані) голодувало до 118 тисяч, 418 людей померли від голоду[10]. До жовтня 1948 року в засланні померло близько 146,9 тисячі північнокавказьких засланців; прямі втрати чеченців та інгушів історики оцінюють у 145,7 тисячі людей, а разом з ненародженими - у 300 тисяч; довоєнну чисельність народ відновив лише до 1959 року[10].