| ID | Назва |
|---|---|
| T0045.001 | Знищення святинь і некрополів |
| T0045.002 | Спалення книг та архівів |
У межах знищення історичної пам'яті агресори можуть фізично знищувати писемну спадщину корінного народу: палити бібліотеки, книги й рукописи, вилучати та знищувати літературу його мовою. Знищення писемного корпусу відрізає народ від власної історії та словесності й залишає майбутнім поколінням лише тексти, написані метрополією. Книги, рукописи та архіви - культурні цінності під захистом Гаазької конвенції 1954 року (стаття 1(а)).
Депортувавши чеченський народ у лютому 1944 року, колонізатор спалював його книги й рукописи. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «На майданах і вулицях Грозного запалали вогнища з книг. Спалювалася вся література та підручники арабською, чеченською та інгушською мовами»[1]. Історик Д. А. Хожаєв пише про родові хроніки - тяптари: «Три дні і три ночі горіло вогнище в центрі Грозного, в полум'ї якого були знищені майже всі чеченські тяптари, а також уся рукописна й друкована література, присвячена історії та культурі чеченців»[2]. З аулів, пише Д. А. Хожаєв, у відкритих вантажівках везли «давні рукописи, релігійно-філософські трактати, арабомовні книги з математики, астрономії, медицини, історичні хадиси, давні перекази чеченців та інгушів арабською і чеченською (арабської графіки) мовами, світську художню літературу. Усі ці книги й рукописи були звалені в Грозному просто на сніг біля туалету в сквері, що прилягає до Палацу піонерів»[3].