Агресори можуть нав'язувати умови, що радикально урізають політичні права та незалежність місцевого уряду. Шляхом категоричної заборони на ведення самостійної зовнішньої політики, позбавлення корінного народу права вільно обирати своїх лідерів і прямого втручання у внутрішнє законодавство агресор планомірно перетворює самоврядне утворення на повністю підконтрольну, безправну провінцію.
Москва від самого початку заклала асиметричний фундамент відносин, жорстко обрізавши міжнародну суб'єктність автономії. Жалувана грамота царя Олексія (27 березня 1654) прямо обмежила зовнішні зносини гетьмана: «А з турським султаном і з польським королем без нашого царського величества указу зносин не тримати»[1].
Скориставшись політичною кризою та оточивши лідерів автономії своїми військами, царство примусило їх підписати новий, абсолютно кабальний договір. Статті перетворювали конфедеративний зв'язок із Москвою на федеративний: «П[ереяславські] с[татті] переводили конфедеративні зв'язки України з Росією у форму федерації. Укр. д-ва втрачала самостійність і набувала статусу політ. автономії в складі Рос. держави»[2]. Сама основа договору була підробленою: «кн. О.Трубецькой скористався своєю воєнною перевагою над Ю.Хмельницьким, відхилив Жердівські статті і змусив укр. сторону прийняти 14 пунктів т. зв. давніх статей 1654 (що насправді являли собою фальсифікат договору 1654)»[2]. Самі 14 нав'язаних пунктів опубліковано в «Собрании государственных грамот и договоров»[3].
Позбавлення автономії контролю над власним адміністративним і господарським життям: «до рук царських воєвод переходило безпосереднє управління військово-адм. і фінансово-госп. життям України»[4] – суверенні функції гетьманської влади переходили до представників метрополії.
Втручання у внутрішнє управління: «гетьман позбавлявся права самовільно (без розгляду справи у військовому суді) віддавати накази про страту й звільнення з посад своїх підлеглих»[5] – кадрові та судові рішення виводилися з-під одноосібної влади гетьмана. Сама норма старша за цей договір: уперше її закріплено Конотопськими статтями 1672 року («судом і доводом військовим карав на смерть і від чину… відставляв»)[3].
Системний демонтаж демократичних інститутів автономії. Москва категорично заборонила козакам самостійно обирати лідерів і вести незалежну зовнішню політику: «а без чолобиття і без указу великих государів... гетьмана не обирати... а від себе їм... ні до кого нічого не писати»[6]. Скасування історичного права на надання притулку: автономію примусили виконувати функції московського карального апарату й видавати втікачів: «і тих втікачів і всяких чинів людей не приймати, і в себе їх не тримати»[6].
Закріплення контролю царської влади над зовнішньою політикою автономії: статті «повністю зберігали встановлений раніше контроль царату над… зовн. політикою»[8].
Повна дипломатична ізоляція автономії: «Ст. 19 забороняє гетьману зносини з ін. країнами. З одержаними з-за кордону листами він мав ознайомлювати царського резидента, їх переклади пересилати до царського двору, а посланців тим часом затримувати»[8].
Передання контролю над військовими справами, фінансами, зв'язком і шляхами сполучення української республіки до рук центральних органів РРФСР[9].
Вилучення в УСРР контролю над зовнішньою політикою, армією, зовнішньою торгівлею, транспортом і зв'язком через Конституцію СРСР 1924 року з передачею їх у відання союзних наркоматів[9].