Переяславська рада (1654)

Московське царство скористалося критичним становищем Гетьманщини, щоб нав'язати формат підпорядкування, від початку відмовившись брати на себе симетричні зобов'язання. На вимогу козаків про взаємну присягу царський посол відповів відмовою - за звітом самого посольства, присягати за государя «такого ніколи не бувало ані буде, і гетьманові навіть говорити такого не личить, бо всякий підданий повинен присягати свому государеві»^[3]; Хмельницькому довелося тричі за день 18 (8) січня 1654 скликати раду, але В.Бутурлін, пославшись на самодержавний характер влади рос. монарха, відмовив і вдруге^[1]. Сам «договір» не був двостороннім актом: «Оригінали документів договору не збереглися. Відомі тільки їхні копії та чернетки»; «Укр. сторона подала свої умови у формі прохань-чолобитних до царя. Акти царського уряду мали форму „пожалувань" з боку царя»^[4] - письмові умови оформлено лише в Москві у березні 1654 року.

Захоплення територій сусідньої держави подавалося населенню Московського царства не як акт політичної чи воєнної експансії, а як священна місія захисту братів по вірі. Цей міф пережив століття: ще 1990 року Солженіцин відтворював його дослівно – «Повернення цих земель у Росію було всіма тоді усвідомлюване як ВОЗЗ'ЄДНАННЯ»^[5].

Москва від самого початку заклала асиметричний фундамент відносин, жорстко обрізавши міжнародну суб'єктність автономії. Жалувана грамота царя Олексія (27 березня 1654) прямо обмежила зовнішні зносини гетьмана: «А з турським султаном і з польським королем без нашого царського величества указу зносин не тримати»^[2].