Агресори можуть проводити системну ідеологічну обробку власного населення, формуючи культ винятковості та месіанства. У межах такої парадигми культура колонізатора проголошується високою та такою, що несе прогрес, тоді як культура колонізованих народів цілеспрямовано маргіналізується, подається як відстала, вторинна або взагалі така, що не має права на самостійне існування. Це слугує базовим ідеологічним виправданням для подальшого домінування.
Апарат пропаганди Російської імперії використовував поезію для трансляції в суспільство логіки домінування: імперський історик і учасник подій В. О. Потто фіксує, що поет О. С. Пушкін у віршах проголошував неминучість підкорення: «Смирися, Кавказе, - іде Єрмолов!»[1], а поет В. А. Жуковський вихваляв руйнування інфраструктури воєначальниками: «Лиш до сіл - палають села»[2].
Системне нав'язування логіки вищості метрополії. Логіку Каткова дослідники реконструюють так: «нація повинна бути племенем, здатним створювати державу; тільки державна нація може встановлювати порядок на якійсь території; племенам, нездатним створювати державу, доводиться підкорятися державній нації»[3]. Сам Катков писав: «У визнанні нації вирішується питання про владу, про уряд, про державу»[3]. Грушевський фіксує і тезу, і її тираж: Валуєв посилався на вигадане «большинство Малороссів», які нібито «не знають української народности ні мови, а тільки оден росийський нарід і язик», а рупори цієї ідеології доводили її до формули «нема ніяких Русинів — є тільки оден „русскій народъ", від Карпатів до Камчатки»[4].
Тотальна індоктринація російського суспільства ідеями філософа І. Ільїна (так званий «білий фашизм») і перетворення концепту «русского міра» на державну ідеологію (рашизм), що обґрунтовує культурну вищість та екзистенційне право метрополії на насильство над сусідами[5].