Агресори можуть цілеспрямовано й системно транслювати наратив про те, що корінний народ не є окремою нацією, а являє собою лише регіональну чи заблудлу гілку народу метрополії. Конструювання фальшивого міфу про єдиний корінь дозволяє агресору оголосити політичну незалежність колонізованого суспільства історичним непорозумінням і виправдати будь-які насильницькі дії як природний процес «возз'єднання».
Цілеспрямоване розчинення окремої української ідентичності в конструкції «єдиного православного народу»: «Синопсис» підпорядковував історію Києва ідеї спільного «славеноросійського народу»[1], а його політична програма передбачала боротьбу за «визволення… решти „єдиного православного народу"»[2]. Грушевський вказує, що саме було стерто: «Синопсис» - «коротенька історія Руси, зложена в Печерській Лаврі, дуже мертво і неповно (історія козаччини, боротьба з Польщею і вся новійша історія України проминені в ній майже цілком)»[3].
Запровадження жорсткої політичної цензури. Населенню під страхом покарання заборонялося навіть уголос промовляти, що їхні землі є окремим державним утворенням: «і ніхто б голосів таких не випускав, що малоросійський край гетьманського регіменту»[4].
Офіційна відмова у визнанні мови та ідентичності – формула валуєвського циркуляра (1863): «ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, і що наріччя їхнє, вживане простолюдом, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі»[5].
Ідеологічне обґрунтування цензурної відмови – мову оголошено неіснуючою за визначенням: резолюція цензора про «граматику тієї мови, яка не повинна існувати»[6].
Відмова українцям у статусі окремого народу на рівні офіційної доктрини. Лінгвіст Сергій Булич у статті «Малоруське наріччя» Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона (1896) формулював: «Відношення м[ало]руського наріччя до російської мови може бути прирівняне до відношення між словацьким наріччям і чеською мовою… але не до відношення між мовами польською, чеською, сербською тощо, з одного боку, і російською, з другого»[7] - за цією класифікацією українська була наріччям усередині російської мови. Цю доктрину Центральний статистичний комітет, який проводив перепис 1897 року, застосував до всієї імперії: у таблицях зведеного тому «малоруське наріччя» йшло підграфою єдиної «російської мови», а його носії входили до загального підсумку «росіян»[8]. Так у «росіяни» записали 22 380 551 особу - носіїв другої мови імперії після великоруської (55 667 469)[8]. Майже кожен четвертий з них - 5 374 863 особи - жив за межами дев'яти українських губерній: у Воронезькій губернії українську назвали рідною 915 883 особи, в Області Війська Донського (нині переважно Ростовська область Росії) - 719 655, у Курській губернії - 527 778, у Бессарабській (нині Молдова та південь Одеської області) - 379 698, у Гродненській (нині захід Білорусі) - 362 526, у Ставропольській - 319 817, у Люблінській і Седлецькій (Холмщина й Підляшшя, нині схід Польщі) - 304 261, у Сибіру - 223 274, з них 54 422 - в Амурській і Приморській областях, в Акмолинській області (нині північ Казахстану) - 51 103[8]. У Кубанській області (нині переважно Краснодарський край Росії) українська була найпоширенішою рідною мовою: «малоруську» (українську) рідну мову вказали 908 818 осіб проти 816 734 з «великоруською» (російською) за населення області 1 918 881[8]. Методика перепису занижувала й чисельність українців, зазначає колективна монографія Інституту історії України Національної академії наук: «Перепис 1897 р. фіксував не національність, а рідну мову респондентів, і оскільки багато українців називали як таку російську, етнічних українців фактично було більше, ніж зазначено у перепису»[9].
Нав'язування концепту нерозривної єдності замість визнання окремої нації: за Тезами, «Актом возз'єднання український народ закріпив свій тісний і нерозривний історичний зв'язок з російським народом, в особі якого він знайшов великого союзника, вірного друга і захисника»[10]. Святкування та передача Криму «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки»[11] працювали на ту саму рамку.
Ідеологічна установка на стирання націй: Третя програма КПРС, ухвалена XXII з'їздом у жовтні 1961 року, оголосила «новий етап у розвитку національних відносин у СРСР, що характеризується дальшим зближенням націй і досягненням їх повної єдності», а «стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей» назвала лише «значно тривалішим процесом, ніж стирання класових граней»[12].