Всеросійський перепис і стирання ідентичності (1897)

Імперія провела загальний перепис 1897 року, вбудований у доктрину «триєдиного руського народу». Лінгвіст Сергій Булич у статті для Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона так класифікував українську мову: «малоруське наріччя російської мови»[1]. Історики Інституту історії України Національної академії наук зазначають: «Перепис 1897 р. фіксував не національність, а рідну мову респондентів, і оскільки багато українців називали як таку російську, етнічних українців фактично було більше, ніж зазначено у перепису»[2]. Перепис зафіксував і масштаб поширення української мови. За його зведеним томом «малоруське наріччя» - імперська назва української мови - назвали рідним 22 380 551 особа зі 125 640 021 переписаних в імперії, тобто 17,8%: друга мова імперії за кількістю носіїв після великоруської (російської)[3]. Майже кожен четвертий носій жив за межами дев'яти українських губерній, а в Кубанській області (нині переважно Краснодарський край Росії) українська була найпоширенішою рідною мовою[3].

ID: C0067
Початок:  Січень 1897
Закінчення:  Грудень 1897
Контриб'ютори: Палій Світодар
Версія: 1.2
Створено: 25 квітня 2026
Змінено: 14 серпня 2026

Актори

ID Назва Процедури
G0009 Російська імперія 1

Застосовані інструменти

ID Назва Процедури
S0008 Уряд 1

Реалізовані процедури


Січень 1897
T0010 Невизнання самостійної ідентичності
C0067 Всеросійський перепис і стирання ідентичності (1897)
G0009 Російська імперія
S0008 Уряд

Відмова українцям у статусі окремого народу на рівні офіційної доктрини. Лінгвіст Сергій Булич у статті «Малоруське наріччя» Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона (1896) формулював: «Відношення м[ало]руського наріччя до російської мови може бути прирівняне до відношення між словацьким наріччям і чеською мовою… але не до відношення між мовами польською, чеською, сербською тощо, з одного боку, і російською, з другого»[1] - за цією класифікацією українська була наріччям усередині російської мови. Цю доктрину Центральний статистичний комітет, який проводив перепис 1897 року, застосував до всієї імперії: у таблицях зведеного тому «малоруське наріччя» йшло підграфою єдиної «російської мови», а його носії входили до загального підсумку «росіян»[3]. Так у «росіяни» записали 22 380 551 особу - носіїв другої мови імперії після великоруської (55 667 469)[3]. Майже кожен четвертий з них - 5 374 863 особи - жив за межами дев'яти українських губерній: у Воронезькій губернії українську назвали рідною 915 883 особи, в Області Війська Донського (нині переважно Ростовська область Росії) - 719 655, у Курській губернії - 527 778, у Бессарабській (нині Молдова та південь Одеської області) - 379 698, у Гродненській (нині захід Білорусі) - 362 526, у Ставропольській - 319 817, у Люблінській і Седлецькій (Холмщина й Підляшшя, нині схід Польщі) - 304 261, у Сибіру - 223 274, з них 54 422 - в Амурській і Приморській областях, в Акмолинській області (нині північ Казахстану) - 51 103[3]. У Кубанській області (нині переважно Краснодарський край Росії) українська була найпоширенішою рідною мовою: «малоруську» (українську) рідну мову вказали 908 818 осіб проти 816 734 з «великоруською» (російською) за населення області 1 918 881[3]. Методика перепису занижувала й чисельність українців, зазначає колективна монографія Інституту історії України Національної академії наук: «Перепис 1897 р. фіксував не національність, а рідну мову респондентів, і оскільки багато українців називали як таку російську, етнічних українців фактично було більше, ніж зазначено у перепису»[2].

Джерела