Агресори можуть використовувати пропаганду та жорстку цензуру для підміни об'єктивних фактів сфабрикованими наративами. Насадження викривленої оптики, за якої акти окупації видаються за порятунок, а провина за страждання перекладається на саме місцеве населення, забезпечує ідеологічну легітимізацію домінування.
Впровадження наративу про нерозривний зв'язок Києва й Москви, що служив політичним цілям метрополії: автор прагнув «дати московському цареві мотивацію для продовження боротьби з Річчю Посполитою» і «полегшити еліті Гетьманату інкорпорацію в російський правлячий стан»[1].
У 1830 році, під час тривалого землетрусу, генерал Розен 4-й, який командував військами на лівому фланзі Кавказької лінії (східній ділянці укріпленого кордону імперії по Тереку та Сунжі), за наказом головнокомандувача Паскевича розіслав по аулах прокламації, що навіювали народові штучну картину світу: природне лихо оголошувалося Божою карою за опір імперії. Історик Я. З. Ахмадов писав про те, як ця брехня звучала серед Нохчі: «прибічники російської орієнтації стверджували, що землетрус викликаний гнівом Аллаха за спробу збройного повстання»[2]. Імперський історик Волконський визнає джерело навіювання: головнокомандувач «наказав генералові Розену 4-му поширювати в народі цілком протилежні чутки, а саме, що землетрус посланий Богом Гірським народам за їхні зловмисні вчинки проти російського уряду»[3]. Імперський історик Потто зафіксував акт: Розен «вдався до прокламацій, у яких намагався запевнити народ, що землетрус посланий йому як покарання за його зраду та зловмисні вчинки проти російського уряду»[4].
На початку 1844 року, після поразок імперської армії в 1843 році, генерал Нейдгардт, глава імперських військ на Кавказі, видав відозву до горців, що перевертає картину війни: загарбником у ній виставлено не імперського генерала, який привів війська, а Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню). Відозва малює Шаміля людиною, «яка проповідує рівність і винищення всіх спадкових влад з єдиною метою заволодіти спадщинами ханів і беків» і яка «наповнила ваші аули ненависними муртозігатами... обтяжила вас тяжкими податками...» (муртазігати - кінні воїни постійного війська імамату)[5]. Результат відозви історик Н. І. Покровський описав коротко: «Но вопли не помогали» - воланням він називає самі ці імперські умовляння[5].
Військову операцію з артобстрілами документи її штабу описали як принесення миру: «Основні завдання Особливих оперативних груп ОГПУ при операції в Чеченській Автономній області», затверджені повноважним представником ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) по краю Євдокимовим, командувачем Північно-Кавказького військового округу Уборевичем і членом Реввійськради округу Володіним, відкриваються словами про те, що масова операція «у кінцевому своєму результаті має принести загальне умиротворення Чечні і створити відповідну обстановку для мирного радянсько-господарського будівництва області»[6]. Ту саму рамку належало промовляти вголос у кожному аулі: за інструкцією про роззброєння від 4 серпня 1925 року представники влади, увійшовши в оточене військами село, оголошували сходу мету приходу - «вилучення зброї з метою забезпечення чеченською владою нормального трудового життя трудящого населення», а артобстрілу в цій рамці дано ім'я: «попереджувальний вогонь, як захід впливу»[6]. Організатор операції, секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, довів цю картину до підсумкової формули в мемуарах: «Це була блискуча операція без жодного кровопролиття»[7] - у тій самій главі він сам описує чеченських старих, узятих чекістами в заручники, і обстріл чеченського села військами СРСР.
СРСР оголосив господарський протест чеченців «повстанням», організованим «фашистськими агентами». Партійні органи радянської колоніальної адміністрації Чечено-Інгушетії, «за підказкою НКВД-НКГБ», дали протестові кінця жовтня 1941 року ім'я, яке історики наводять так: «відкрите антирадянське «куркульсько-бандитське повстання»»; самі події, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, мали «риси соціального протесту»[2]. Ця версія закріпилася в документах: у доповіді командира 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) підполковника Халухаєва від 26 червня 1943 року жовтень 1941 року описано так: «німецько-фашистськими агентами було піднято збройне контрреволюційне повстання»[8]. Підрахунок спецслужб суперечив картині, яку вони нав'язували: за весь 1941 рік органи НКВД ліквідували 12 «банд» загальною чисельністю до 100 осіб, зафіксувавши чотири «бандпрояви», в яких загинуло дев'ятеро людей[2]. За цими цифрами немає повстання: у всіх «бандах», які НКВД налічив і ліквідував за рік, було до ста осіб на всю Чечню, а в сутичках загинуло дев'ятеро. Дезертирство, яке колонізатор поставив у провину чеченському народові, було дезертирством новобранців, а не фронтовиків - у довідці начальника управління Міністерства внутрішніх справ Грозненської області Дементьєва від 1956 року сказано: під час першої мобілізації «дезертирували в дорозі до місця відправлення 450 осіб, ухилилися від призову 269 осіб»[8], й історики підтверджують: затримані дезертири були «аж ніяк не з фронту, а з частин, що формувалися у Грозному або проходили через нього»[2]. Про фронтове дезертирство Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «за перші шість місяців війни відомі факти дезертирства з передової 38 осіб»; при цьому, пишуть вони, до «дезертирів» у Чечено-Інгушетії «почали зараховувати й тих, хто втік від смерті з «трудармії» або ухилився від мобілізації до неї», і вони ж пишуть про облік: ««Ухильником», а то й дезертиром вважалися й ті, хто на першу вимогу не з'явився на призовні дільниці, хоча б через інвалідність або власну смерть»[2]. Історики зазначають, що оцінки спиралися «на дані виключно центрального апарату НКВД ЧІАССР», а «реальними тут були лише бомбардування радянською авіацією чеченських аулів і хуторів. Усе інше під питанням»[2]. Військкомати провели три призови: 29 серпня - 2 вересня 1941 року (призову підлягало 8 тисяч осіб), у жовтні 1941-го (4733 особи) та 17-25 березня 1942 року: «Підлягало призову 14 577 осіб, з яких було призвано лише 4395»[8] - люди масово ухилялися від призову. У квітні 1942 року СРСР скасував призов чеченців та інгушів зовсім - у довідці Дементьєва сказано: «У зв'язку з цим у квітні 1942 р. надійшов наказ НКО СРСР про скасування призову до армії чеченців та інгушів»[8] (НКО - міністерство оборони СРСР). Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав в еміграції, датує звільнення від служби лютим 1942 року й передає мотивування наказу словами «чеченці та інгуші за релігійними переконаннями відмовляються їсти свинину»[9]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що припинення призову в березні 1942 року домоглися органи НКВД (попередника сучасної ФСБ), а офіційне мотивування передають так: «припинення призову мотивувалося мало не турботою про чеченців та інгушів, навіть неможливістю забезпечити їхнє харчування м'ясом (горці не їли свинини, а баранини та яловичини у вигляді консервів заготовлено практично не було)»[2]. Через два роки СРСР звинуватив народ, який сам же відсторонив від призову, в ухилянні від служби та переході до противника; на цьому звинуваченні колонізатор побудував указ про депортацію народу з його земель 1944 року, відому як операція «Сочевиця» («Чечевица») (кампанія C1180) й пізніше визнану геноцидом чеченського народу: Росією 1991 року[10], Європейським парламентом 2004-го[11] та Україною 2022-го[12].
СРСР будував звинувачення чеченців у «бандитизмі» на сфальсифікованій статистиці: перевірка центрального апарату радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) влітку 1943 року показала, що з 213 оголошених убитими «бандитів» на обліку стояли лише 22 людини; на кінець серпня 1943 року на обліку значилося 359 учасників «бандгруп» на всю Чечено-Інгушетію[2]. 9 листопада 1943 року заступник народного комісара (міністра) внутрішніх справ Кобулов подав народному комісарові (міністру) внутрішніх справ Берії доповідну «Про становище в районах Чечено-Інгушської АРСР» «із завідомо фальшивими цифрами про нібито масову кількість активних бандитів і дезертирів. «Кобулов! Дуже хороша записка», - зазначив Берія на доповіді й дав хід підготовці операції «Чечевица»»[2]. Берія брехав і в підсумковій доповіді - доносив керівництву СРСР, що виселення пройшло «без серйозних випадків опору та інцидентів»; історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «У своєму донесенні керівництву країни нарком внутрішніх справ відверто брехав: виселення чеченців супроводжувалося безліччю інцидентів і масовими вбивствами мирних жителів»[2]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про це в еміграції 1952 року, розібрав офіційну версію по пунктах. Мотив, оголошений указом від 25 червня 1946 року, він наводить дослівно - «Багато чеченців та інгушів, підбурювані німецькими агентами, добровільно приєдналися до організованих німцями формувань і разом з німецькими збройними силами виступали зі зброєю в руках проти Червоної Армії... Тому Чечено-Інгушська республіка ліквідується з виселенням її населення» - і називає його розрахованим «на неуцтво радянського народу та на непоінформованість Заходу»[9]. Проти цієї версії він ставить два факти: «під час другої світової війни жодного разу не ступала нога німецького солдата на територію Чечено-Інгушської республіки, якщо не рахувати короткочасного зайняття прикордонного містечка Малгобек, населеного росіянами», і «приєднуватися до німецьких формувань чеченці та інгуші й фізично не могли, бо в Чечено-Інгушетії не було обов'язкової мобілізації»[9].
Створення штучної картини радіаційного благополуччя та злочинне, примусове виведення людей на першотравневі демонстрації в Києві під радіоактивні опади для маскування катастрофи[13].