Агресори можуть цілеспрямовано змінювати або знищувати природний ландшафт цільового регіону (наприклад, здійснюючи масштабну вирубку багатовікових лісів чи знищення природних бар'єрів). Це робиться для позбавлення корінного народу природних укриттів, запобігання маневреній партизанській війні, а також вилучення ресурсів для виживання (дров, будівельних матеріалів) і повного руйнування традиційного фізичного простору.
Російська імперія зводила ліси Нохчі, щоб позбавити їхні села природного захисту та відкрити військам шлях. Імперський історик Потто пише, що «дрімучий ліс», який тягнувся від Аргуна до Джалки і слугував «перепоною для знищення герменчузьких полів і пасовищ», за три дні був прорубаний широкою просікою, «що відкривала велику галявину, на якій стояв Герменчуг і безліч аулів»[1].
Російська імперія зводила ліси Нохчі, щоб позбавити їхні села природного захисту. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова каральні набіги йшли «зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів»[2]. Імперський історик Потто підтверджує, що 1 березня 1821 року ліс було вирубано «в один бік до Істі-Су, в інший — до Мічика», а в лютому 1822 року «широкі просіки пролягли через Гехінські, Гойтинські, Шалінські та Герменчуцькі ліси аж до самого Маюртупа»[1].
Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року в Нохчі були «вирубані прекрасні фруктові сади, спалені поля»[2]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року визнавав, що під Урус-Мартаном «прекрасні сади оного вирубано», а щодо селища Шалі він наказав «вирубати сади»[3].
У січні 1831 війська генерала Вельямінова вирубали просіку та розчистили дорогу через ліс між селищем Алди й фортецею Грозною, позбавляючи жителів лісового укриття заради військового проходу на південь. Імперський історик Потто писав: Вельямінов «узявся рубати просіку й розчищати дорогу між Алдами та Грозною, щоб приготувати собі забезпечені ворота на південь»[4]. 21 січня 1831 винищено Маїртуп «з його розкішними садами та плантаціями» — знищено багаторічні сади, основу укладу села[4].
У рамках аманатсько-податної системи Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), війська знищували чеченські ліси - середовище життя і захист чеченських товариств. Пулло в доповідній записці 1840 року відзвітував: «розчистили всі ліси на відстані рушничного пострілу по обидва боки дороги, у напрямку від фортеці Грозної через Мартан, Ачхой і Курчалі до Військово-Грузинської дороги, а в інший бік через Герменчук, Гельдиген і по Мічику в нагірну Чечню, всього на протязі 165 верст» (перелічені чеченські селища і ріки від фортеці Грозної до гірської Чечні; верста - трохи більше кілометра)[5]. Чеченський письменник Абузар Айдаміров фіксує продовження просіки (вирубаної в лісі смуги для проходу військ) від фортеці Грозної до селища Шалі в 1837 році[6].
Весняний тур Фезе (лютий-квітень 1837) прорубував чеченські ліси під військові дороги. За рапортами Розена військовому міністру Чернишову: у лютому прорубано дорогу «в лісах через Качаликівські гори по Мічику і між аулами Казбеком і Аку-юртом»; рапорт від 12 квітня зазначає, що березневий марш ішов «просікою, прорубаною ним у лютому місяці цього року»; сам Фезе наприкінці лютого рухався, «розробляючи в'ючну стежку в придатну дорогу для проїзду всяких вантажів»[7]. Просіки і дороги в лісах позбавляли чеченські громади природного захисту і відкривали військам постійний доступ углиб країни.
Узимку 1845-1846 років імперія перейшла від прокладання окремих просік до знищення чеченських лісів - середовища життя і захисту чеченських громад. Історик Н. І. Покровський наводить імперський огляд капітана Ніколаї: «З кінця 1845 року почалися зимові наші походи в Малій Чечні», - і описує акти: «з 4 по 24 грудня 1845 р. експедиційний загін генерала Р. К. Фрейтага рубав велику просіку через Гойтинський ліс, один з найгустіших у Малій Чечні. Просіка з'єднала річку Гойту з Урус-Мартаном»; «У січні 1846 р., з 18 по 29, рубали вже з'єднані загони Р. К. Фрейтага і П. П. Нестерова. Цього разу об'єктом винищення був Гехінський ліс, а просіка встановила сполучення між річками Гехінкою і Валериком»[8]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують ескалацію: «з початку 1846 р. війська перейшли від прокладання окремих просік до буквального винищення дрімучих чеченських лісів»[9]. Мету сформулював Воронцов, намісник на Кавказі: зруйнувати вплив Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) і «відірвати від нього чеченців», без яких він нічого не значитиме[8].
Імперія прорубувала й розширювала просіки в лісах Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні). Історик М. І. Покровський пише про 1848 рік: «У січні - лютому Р. К. Фрейтаг очищав і розширював Гойтинську та Гехінську просіки»[8]. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, доповів призначення просік військовому міністрові Чернишову службовим листом (отношенієм) від 25 жовтня 1847 року: «Ці просіки, у зв'язку з прорубаними взимку з 1845 року на 1846 рік, дають можливість з кількох боків проникати в Чечню і карати ворожі аули; стиснуті в засобах життя, бачачи постійні свої невдачі, чеченці вагаються і у великому числі родин уже переселяються в наші межі»[5]. Імператор Микола I наклав на донесення резолюцію «Згоден» (6 листопада 1847 року; з одним організаційним застереженням - про неможливість формування нових лінійних батальйонів)[5].
Імперія звела Качкаликівський ліс, захист східної Чечні, за півтора місяця. Генерал Бакланов, виконавець, записав у мемуарах: «5-го січня 1852 р. я зосередив... три батальйони піхоти... взявся до рубки лісу; протягом місяця дійшов до Мічука... очистивши до 16-го лютого 1852 р. ліс від берега на 100, а по річці на 300 сажнів» (сажень - трохи більше двох метрів)[10]. Підсумок записав імперський історик Волконський: «віковий, дрімучий ліс, що служив горцям головним захистом і обороною, впав назавжди, і качкаликівський хребет оголився»[11]. Розрахунок виклав письмово Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, - листом імператору від 1-20 березня 1854 року, здаючи справи перед відпусткою. Рубку він описав як багаторічну систему: «Це важливе діло, добре почате ген. Фрейтагом і потім сильно посунуте щорічними експедиціями для рубки лісів ген.-ми Нестеровим, Козловським і кн. Барятинським»[12], а підсумок рахував так: витіснені з рівнини в Чорні гори чеченці не зможуть там прогодуватися і «незабаром повинні до нас перейти, або оголосити покірність на місцях; тоді слабке населення ічкеринців саме не буде в змозі триматися»[12].
Просіка - широка смуга, вирубана в лісі, щоб позбавити оборонців укриття і пустити нею війська, - була несучим інструментом завоювання 1857-1859 років: ліс, що захищав чеченські товариства, вирубувався планомірно. «Журнал воєнних дій Чеченського загону» з 15 січня 1857 року фіксує будні: «21-го числа всі війська... зайняті були винищенням аулів, садів і лісу»; «22-го числа ті самі заняття. Аули остаточно знищені, сади вирубані, і Гельдигенська просіка прокладена завширшки 750 саж.» - це близько півтора кілометра (сажень - трохи більше двох метрів)[13]. Призначення просік генерал Євдокимов, який командував Чеченським загоном, доповів військовому міністрові Сухозанету рапортом від 25 березня 1857 року: просіка «відняла в непокірних широкі поля, місця їхніх посівів», а населення поставила перед вибором - «шукати порятунку або втечею в гори, або виходом до нас на галявини»[13]. 19 березня 1857 року генерал Ніколаї зайняв Гойтемирівські ворота - прохід в Аух та Ічкерію (чеченські області на північному сході і південному сході): рапорт пояснює завдання - «Щоб знищити це гніздо розбійників і відкрити доступи в Аух та Ічкерію, необхідно було оволодіти урочищем Гойтемір-Капу і влаштувати там просіку»[13]; історик Д. А. Хожаєв підтверджує за полковою історією: «19 березня 1857 року ці укріплення були захоплені царськими військами і знищені»[2]. У лютому 1859 року ліс рубали вже під стінами Ведено - столиці імамату, держави Шаміля: «8 лютого 1859 року, попри опір чеченців і дагестанців, численні царські війська, розчистивши від лісів увесь простір між селищами Тевзан і Елістанжі, вийшли до укріплення Ведено»[2].