у кампанії «Великий терор у Чечено-Інгушетії (1937-1940)»
Позасудовий орган - «трійка» - виносив у Чечено-Інгушетії вироки за оперативним наказом народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року, і склад трійки Єжов затвердив текстом наказу: «Затверджую такий персональний склад республіканських, крайових і обласних трійок: ... Чечено-Інгуська АРСР: голова - Дементьєв; члени Єгоров, Вахаєв»[1] - народний комісар (міністр) внутрішніх справ республіки Дементьєв, перший секретар обласного комітету партії Єгоров і другий секретар Вахаєв. Історик Г. І. Какагасанов описує інститут: «Позасудовий орган, створений для проведення каральної політики... До її складу входили: начальник ОГПУ, секретар парторганізації, прокурор республіки, краю, області»[2]. Порядок роботи трійки і режим таємниці прописані в тексті наказу: трійки розглядають «матеріали на кожного заарештованого або групу заарештованих», а вироки першої категорії виконуються, як приписує наказ, «з обов'язковим повним збереженням у таємниці часу і місця приведення вироку у виконання»[1]. Про розстріл рідним засуджених НКВД (Народний комісаріат (міністерство) внутрішніх справ - наступник ОГПУ і попередник сучасної ФСБ) не повідомляв; Какагасанов пише: «Частіше це відбувалося під формулюванням «засуджений без права листування», що означало «розстріл»»[2]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують і «засудження за альбомами» - вироки заочно, за короткою довідкою, «без ознайомлення із самою кримінальною справою»[3]: такий порядок заданий наказами за «національними лініями» терору, починаючи з наказу НКВД № 00485. Слідство у справі «буржуазно-націоналістичного центру» йшло, за рахунком чеченського історика А. Г. Авторханова - сучасника подій, який писав в еміграції, - рівно три роки[4]. Судити 137 людей одним процесом чекісти не стали і розбили «центр» на три групи: у першу зібрали радянсько-партійне керівництво республіки - Алі Горчханова, Абдул-Халіма Саламова, Хасі Вахаєва, Хаміда Окуєва і Тучаєва; у другу - безпартійних, яких слідство називало культурно-ідеологічним керівництвом, - Халіда Яндарова, Ахмата Мацієва, Абдурахмана Авторханова, Д. Мальсагова, Магомеда Мамакаєва; у третю - «терористичну групу», куди «чекісти набрали за логікою речей саму молодь»[4]. Групи постали перед військовим трибуналом Північнокавказького військового округу; Авторханов пише: «з тих, хто дійшов живими до суду, близько 120 людей, винним себе визнав лише один колишній мулла Ахмат Тучаєв. Усі решта в один голос заявили, що всі інкриміновані їм злочини – вигадка, а їхні «щирі зізнання» є неправдивими й вигаданими від початку до кінця», «Усе звинувачення і докази у справі будувалися виключно на цих вимушених тортурами особистих показаннях», «Інших речових доказів або показань свідків для обґрунтування звинувачення не було» - і обвинувальний вирок першій групі трибунал виніс «єдино на підставі показань одного підсудного – А.Тучаєва»[4]. Трибунал засудив Абдул-Халіма Саламова, Алі Горчханова і Тучаєва до розстрілу, решту - до тюремного ув'язнення від 7 до 25 років[4]. Зі смертної камери Тучаєв подав клопотання про помилування на ім'я голови Президії Верховної Ради СРСР Калініна і написав у ньому: він зізнавався у нескоєних злочинах, бо лише так НКВД обіцяв звільнити його сім'ю і зберегти йому життя[4]. Москва замінила розстріл усім трьом і знизила строки решті; «терористичну групу» той самий трибунал звільнив цілком, справу «культурників-ідеологів» «взагалі не прийняв до провадження», а тих, хто сидів без «справ», чекісти пропустили через Особливу нараду - відомчий «суд» самого НКВД, який виносив вироки без процесу і без підсудного[4].