Система фільтраційних таборів

у кампанії «Перша російсько-чеченська війна (1994–1996)»

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти незаконно затримували чеченців і без обвинувачень тримали їх у фільтраційних таборах та ямах при військових частинах.

12 грудня 1994 року МВС Росії вказівкою № 247 створило фільтраційні табори. Міністерство влаштувало їх у тюремних вагонах у Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії, у в'язницях Ставрополя і П'ятигорська, міст на півдні Росії, та в будівлі автобази в Грозному[1][2].

Російські військові з міліціонерами затримували чеченців на блокпостах і під час «зачисток» (так росіяни називали обшуки будинків і затримання чеченців). У постановах про затримання МВС Росії найчастіше посилалося на указ президента Росії від 2 листопада 1993 року № 1815 «Про заходи щодо запобігання бродяжництву та жебрацтву»[3]. Указ стосувався бродяг, а більшість затриманих чеченців мали при собі документи[1].

Перед відправленням до таборів окупанти по кілька діб тримали чеченців у ямах і тюремних машинах біля блокпостів та на своїх базах, у місцях без офіційного статусу[1]. Такі ями були в 503-му і 506-му полках російської армії біля Шалі, міста на південний схід від Грозного[4][1]. З лютого 1995 року окупанти звозили чеченців до Ассинівської, станиці на заході Ічкерії, а звідти відправляли до Моздока[1].

У таборах російські охоронці били й катували затриманих чеченців на допитах, зокрема струмом (докладніше: «Катування та знущання»). Охорона не лікувала поранених[2]. Окупанти не давали затриманим чеченцям повідомити рідним, де вони. Для сімей люди зникали безвісти (докладніше: «Викрадення людей»)[1].

З таборів МВС Росії відпускало більшість затриманих чеченців як невинних. З кожного міністерство брало підпис, що претензій немає[1].

За довідкою заступника начальника тюремного відомства Росії Злиденка, з 11 грудня 1994 року по 22 липня 1995 року через табори в Моздоку і Грозному пройшли 1325 людей. МВС передало слідчим сто з них (докладніше: «Фабрикація злочинців»). Міністерство віддало ще 141 людину на обмін за полонених російських військових (докладніше: «Захоплення заручників»)[1].

Російські війська генерала Рохліна під час штурму Грозного на початку січня 1995 року затримували в бомбосховищах біля консервного заводу чоловіків, які ховалися там від обстрілів, і вивозили їх до Моздока[2]. 3 січня охорона везла понад 60 з них у кузові однієї вантажівки і вбила дорогою щонайменше вісьмох (докладніше: «Вбивство полонених і затриманих»)[1]. 10 січня у в'язниці П'ятигорська помер чеченець Умар Касаєв: МВС не надало йому потрібної медичної допомоги[2].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) штурмували Самашки, село на заході Ічкерії. Співробітники ФСК (попередниці сучасної ФСБ) прилетіли до російського блокпоста біля села зі списками чеченців, «які підлягають фільтрації»[5][6]. 8 квітня бійці внутрішніх військ і міліцейського спецназу з Оренбурга та Москви обшукували будинки Самашок. До 10 квітня окупанти незаконно затримали й вивели з села понад 200 чеченських чоловіків віком від 15 до 70 років, трьох із них конвой застрелив дорогою (докладніше: «Вбивство полонених і затриманих»)[5][1]. Азман Ансарова із Самашок розповіла спостерігачам «Меморіалу»: коли один із затриманих показав солдатові паспорт, «той узяв і на клапті порвав документ. „Мені, каже, ваші документи не потрібні. Ви чеченці — ми вас будемо вбивати"… Потім наших синів забрали й повезли»[6]. Окупанти відправляли одних чоловіків гелікоптерами до Моздока, інших тримали в ямах і тюремних машинах біля Ассинівської. Хасан Расуєв із Самашок 5 серпня 1995 року розповів «Меморіалу», як охорона вантажила затриманих у кузов: «І штабелями — у кузов. У чотири яруси, по-моєму, один на одного»[1][6]. Біля Ассинівської російські військові відпустили більшість чоловіків без довідок про затримання, а з Моздока до 18 квітня МВС випустило 65 чеченців із Самашок як невинних і 12 віддало на обмін[1][6].

У квітні 1995 року російські військові вночі забрали з дому в Грозному брата чеченки Хази Арсанукаєвої, пославшись на його прописку в Калмикії, підконтрольній Росії республіці біля Каспійського моря. Солдати побили його в штабі окупаційних військ і відвезли до фільтраційного табору на північно-східній околиці міста, а через тиждень охорона випустила його: ходити він не міг[7].

15 березня 1996 року на блокпості біля Самашок окупанти відібрали 91 чеченця з тих, хто виходив із села перед штурмом, і відвезли до в'язниць П'ятигорська і Ставрополя. Через п'ять тижнів МВС відпустило їх без обвинувачень[1]. У березні 1996 року солдати МВС Росії затримали трьох чеченців на блокпості між Гойтами і Старими Атагами, селами на південь від Грозного, а 7 квітня російські військові вивезли з Гікалова, села під Грозним, чеченця Саідаша Шамахурова. Росіяни тримали всіх чотирьох у Ханкалі, головній базі окупаційних військ на східній околиці Грозного, і обміняли на своїх полонених солдатів (докладніше: «Захоплення заручників»)[8].

Комітет ООН з прав людини в зауваженнях 1995 року висловив занепокоєння повідомленнями про катування, жорстоке поводження і свавільні затримання у фільтраційних таборах[9]. На початку 1997 року правозахисники «Меморіалу» писали, що російські відомства «не докладають істотних зусиль до пошуку чеченців, затриманих і зниклих безвісти»[10]. «Меморіал» опублікував розповіді затриманих і списки чеченців, яких МВС тримало у в'язницях П'ятигорська і Ставрополя з січня по лютий 1995 року[2].

10 червня 1996 року в Назрані, місті в підконтрольній Росії Інгушетії, Росія зобов'язалася перед Ічкерією закрити фільтраційні табори та інші місця, де незаконно тримала чеченців[11]. У червні МВС закрило останні табори[1]. Російські суди не засудили нікого за створення таборів і незаконні затримання (докладніше: «Безкарність виконавців»)[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів[12]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)[13]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки[1].

ID: C1193.T0023
Початок: Вересень 1994
Закінчення: Грудень 1996
Контриб'ютори: decolonial.ist project

Джерела

  1. Орлов О. П., Черкасов А. В. Россия - Чечня - цепь ошибок и преступлений. 1994—1996. 2010.
  2. Наблюдательная миссия правозащитных общественных организаций в зоне вооруженного конфликта в Чечне. Условия содержания задержанных в зоне вооруженного конфликта в Чеченской Республике. Обращение с задержанными. 1995.
  3. Ельцин Б. Н. Указ Президента Российской Федерации от 2 ноября 1993 г. № 1815 «О мерах по предупреждению бродяжничества и попрошайничества». 1993.
  4. Международный неправительственный трибунал по делу о преступлениях против человечности и военных преступлениях в Чеченской Республике. Комитет обвинителей. Материалы опроса свидетелей. Вторая сессия. Москва, 20-24 апреля 1996 года. Дополнительные слушания. Третья сессия. Прага, 24-26 мая 1996 года. 1997.
  5. Блинушов А. Трагедия села Самашки. Чечня. Апрель 1995. Дневник правозащитника. 1995.
  6. Блинушов А., Гурьянов А., Орлов О. П., Рачинский Я., Соколов А. Всеми имеющимися средствами… Результаты независимого расследования Наблюдательной миссии правозащитных общественных организаций в зоне вооруженного конфликта в Чечне. 1995.
  7. Международный неправительственный трибунал по делу о преступлениях против человечности и военных преступлениях в Чеченской Республике. Комитет обвинителей. Война в Чечне: Международный трибунал: Материалы опроса свидетелей: Первая сессия. 1996.