Позбавлення питної води

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти залишали чеченців без питної води.

Російські льотчики й артилеристи не раз руйнували в Грозному, столиці Ічкерії, підстанції та водогін, залишаючи городян без води^[1][2].

Російські військові з бронетранспортерів і вертольотів стріляли в чеченців, які йшли за водою (докладніше: «Невибіркові напади»)^[3][4].

31 січня 1995 року окупанти обстріляли Самашки, село на заході Ічкерії, з танків і з вертольотів, залишивши чеченців у селі без води (докладніше: «Невибіркові напади»)^[5]. У лютому 1995 року російська артилерія обстрілювала, а авіація бомбила Аргун, місто на схід від Грозного. Чеченці в Аргуні ховалися в підвалах і виходили за водою лише із сьомої до дев'ятої ранку, а екіпажі російських вертольотів стріляли по перехожих на вулицях^[3].

Під час штурму Грозного в лютому 1995 року російські військові в селищі Катаяма в межах міста з бронетранспортера розстріляли з гармати 28-річну Дженчураєву, коли вона несла воду. Її брат намагався донести тіло додому і вижив, хоча окупанти поранили його в плече. Ліпкан Базаєва, викладачка з Грозного і дружина двоюрідного брата вбитої, у травні 1996 року розповіла в Празі громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «Вона пішла за водою, вважаючи, що жінку не вб'ють»^[4].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) та омонівці (міліцейський спецназ) штурмували Самашки. 8 квітня російські солдати обшукували будинки в селі і підпалили більшість із них (докладніше: «Тотальне знищення інфраструктури»). Уранці 8 квітня російські військові загнали Юзбека Шовхалова, старійшину Самашок, у підвал його будинку на Кооперативній вулиці, і підвал наповнився димом. У квітні 1995 року старійшина розповів Спостережній місії російських правозахисних організацій, як вибіг звідти з опіками: «біжу, думаю, хоч фляга там стояла з водою. Ні, вони винесли її, п'ють воду. Усі сидять з того боку вулиці, сидять, сміються, лузають насіння»^[5][6]. 10 квітня чеченка на прізвище Карнукаєва з Робочої вулиці розповіла місії про солдатів у дворі сусідів, де вона ховалася 8 квітня: «Бабі кажуть: „Це у вас питна вода?". Та каже: „Так, це чиста вода". „Давайте пийте самі спочатку". Вона взяла кружку, випила води, потім самі п'ють і розлили її, ні краплі не залишили. Усі ці бочки і фляги перевернули, і вилили воду. Про всяк випадок, якщо пожежа буде, щоб не гасили. Напевно, так вони думали»^[5].

До 12 квітня 1995 року російські військові прострелили в Самашках бочки для води, і чеченцям у селі було ні в чому її тримати^[1]. У щоденнику спостерігача «Меморіалу» 14 квітня записано, що в село не подають воду, газ і електрику. Того дня командування МВС Росії спростило в'їзд у Самашки, а радник президента підконтрольної Росії Інгушетії Косов організував підвезення в село хліба і води^[7].

Навесні 1996 року, через рік після того, як російські війська захопили Грозний, у квартирах міста не було води, і на людину припадало два-три літри на добу. Городяни ходили за водою за 5-10 кілометрів і брали її з брудної річки Сунжі, яка тече через місто^[4]. У серпні 1996 року російські льотчики бомбили Грозний, а артилеристи обстрілювали місто (докладніше: «Невибіркові напади»). У бюлетені Міжнародного комітету Червоного Хреста від 2 вересня 1996 року сказано, що після цих ударів усі 80 тисяч людей у Грозному залишилися без питної води, а наприкінці серпня інженери Червоного Хреста дісталися до єдиної працюючої насосної станції міста і стали роздавати воду, по три літри на людину в день^[2].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[8]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[9]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[6].