Колективні покарання

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти обстрілювали й бомбили цілі села й міста Ічкерії за відмову підкоритися.

Як правило, командування окупаційних військ вимагало від чеченців у селах здати зброю, не стріляти по російських солдатах або домогтися, щоб Збройні сили Ічкерії пішли із села^[1]. В інших селах російські командири вимагали видати полонених російських військових або пропустити через село свою техніку^[2][3]. Командири окупаційних військ, посилаючись на дані своєї розвідки, вимагали від чеченців у селі видати довільне число автоматів в обмін на безпеку^[4].

Якщо село не виконувало вимог, російські війська оточували його. Окупанти не випускали чеченців із села й не пропускали до них їжу та ліки (докладніше: «Медична та гуманітарна блокада»). Російська артилерія обстрілювала оточене село, а авіація бомбила його (докладніше: «Невибіркові напади»). Російські військові відкривали вогонь раніше від строку, який призначали самі, або після того, як село здало зброю^[1][4].

Після того як 8 січня 1995 року бійці армії Ічкерії захопили в полон російських спецназівців, російські льотчики з гелікоптерів пригрозили бомбити Комсомольське, Алхазурове і Рошні-Чу, села на південний захід від Грозного, а потім ударили по околиці Рошні-Чу, хоча спецназівців у селі не було^[1][2]. У січні екіпажі російських гелікоптерів розкидали над Бамутом, селом на південний захід від Грозного, листівки командування окупаційних військ із погрозою відповісти «потужними ракетно-бомбовими ударами», якщо із села відкриють вогонь по російських військах^[1]. У січні окупанти розкидали над Шалі, містом на південний схід від Грозного, листівки з погрозою відкрити «вогонь у відповідь» «по всьому селу» за «один постріл [у бік окупантів] із Шалі»^[1][5].

З 26 лютого по 3 березня 1995 року російські військові на посту біля Самашок, села на заході Ічкерії, погрожували старійшинам ударом по селу, якщо ті не вмовлять односельців «вирішити справу мирно»^[5]. 8 березня старійшини зобов'язалися вивести із села армію Ічкерії та здати важку зброю, а російський генерал Косолапов підписав із ними договір, за яким російські війська не входять у Самашки й не застосовують силу до мирних чеченців (докладніше: «Фальшиві гарантії безпеки»). Старійшини виконали зобов'язання, але з 13 березня російські військові на постах 25 днів нікого не випускали із Самашок і не пропускали туди їжу та ліки (докладніше: «Транспортна блокада»)^[5]. 6 квітня заступник командувача окупаційних військ Романов вимагав до сьомої ранку 7 квітня здати 264 автомати, два кулемети й одну бойову машину піхоти і впустити в село внутрішні війська МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії), але старійшини відповіли, що стільки зброї в селі немає^[1][5]. 7 квітня російський генерал, який відмовився назвати себе, дав старійшинам строк до 16 години, але окупанти почали обстрілювати село з мінометів раніше. Юзбек Шовхалов, старійшина Самашок, який брав участь у переговорах із командуванням окупаційних військ, 9 квітня 1995 року розповів спостерігачеві «Меморіалу», що було, коли російські війська штурмували село: «„Дай бойовиків [так росіяни називали Збройні сили Ічкерії]". Я кажу: „Бойовиків тут немає"… Бронетранспортери... Стріляють із великокаліберних кулеметів. Прямо в селі. У той будинок, де живуть... Або будинок спалюють, або будинок гине, що завгодно...»^[5]. 7 і 8 квітня російські військові вбили в Самашках 103 мирних чеченців, яких правозахисники переписали поіменно (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[5][1].

3 березня 1995 року командування окупаційних військ вимагало від чеченців в Аргуні, Гудермесі та Шалі, містах на схід і південний схід від Грозного, умовити Збройні сили Ічкерії піти, щоб зберегти життя людей^[1][5]. 23 березня окупанти захопили Аргун, а 30-31 березня, коли захисники були змушені піти, - Гудермес і Шалі (докладніше: «Воєнна інтервенція»)^[1]. 8 квітня командувач окупаційних військ на півдні Ічкерії Лабунець письмово пригрозив обстріляти з артилерії Закан-Юрт, село на схід від Самашок, якщо чеченці в селі не здадуть зброю і не видадуть бійців армії Ічкерії, а 11 квітня солдати МВС Росії обшукали кожне подвір'я і зброї не знайшли^[6][5]. У квітні 1995 року чеченці в Бачі-Юрті, Кошкельди та Аллерої, селах на сході Ічкерії, під загрозою бомбардування купили й здали окупантам автомати, але російські військові все одно обстріляли ці села (докладніше: «Тотальне знищення інфраструктури»)^[4][1]. Внутрішні війська МВС Росії та російська міліція понад п'ять місяців, з 30 вересня 1995 року до штурму в березні 1996 року, тримали в кільці Серноводськ, село на заході Ічкерії, де жили понад 10 000 людей і понад 3000 біженців^[3][1]. Командувач окупаційних військ на південному заході Ічкерії Артемов письмово пригрозив селу ударами артилерії та авіації, якщо село не роззброїть близько ста бійців армії Ічкерії і не пропустить через Серноводськ російську техніку^[3].

11 лютого 1996 року командування окупаційних військ вимагало від чеченців у Новогрозненському, селищі на сході Ічкерії, здати зброю і вигнати захисників, а коли захисники не пішли, окупанти обстрілами і штурмом убили в селищі не менше ніж 50 мирних чеченців (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1]. У березні 1996 року російські військові вимагали від Катир-Юрта, села на південний захід від Грозного, здати автомати і десятьох полонених російських солдатів, яких у селі не було, а 28 березня російський льотчик скинув на село бомби й убив дев'ятьох людей із сім'ї Хажгірієвих (докладніше: «Невибіркові напади»)^[2][1].

Навесні 1996 року командування окупаційних військ і маріонетковий уряд у Грозному змушували села підписувати «Протокол про мир і злагоду». За цим документом село зобов'язувалося видати захисників, здати зброю і впустити російських військових, а за одного знайденого в селі бійця армії Ічкерії окупанти погрожували розстрілювати чеченців і знищити село^[2]. 31 березня 1996 року президент Росії Єльцин указом № 435 зробив підписання таких протоколів частиною своєї програми для Ічкерії^[7], а російська авіація бомбила села, які відмовлялися підписати протокол^[1].

17 квітня 1996 року чеченці в Чірі-Юрті, селі на південь від Грозного, за ультиматумом генерала Шаманова відпустили полонених російських військових, але коли техніка окупантів відходила від села, російські танкісти одним пострілом зруйнували вщент будинок сім'ї Абдулли Дахаєва, представника влади Ічкерії в Чірі-Юрті^[1]. 19 квітня окупанти оточили Шалі, а 25 квітня вимагали від міста видати захисників, здати зброю і звільнити полонених російських солдатів. Того ж дня російські льотчики бомбили місто (докладніше: «Невибіркові напади»)^[8][1]. Наприкінці квітня старійшини Комсомольського підписали з окупантами угоду про мир, але з 30 квітня по 1 травня російські льотчики бомбили село й поранили чотирьох мирних чеченців^[9]. 6 травня російські війська без бою захопили Шалі, де захисників і полонених не виявилося^[1]. Того дня окупанти оточили Комсомольське і пригрозили знищити його, якщо бійці армії Ічкерії до ночі не здадуть зброю, але близько третьої години дня, до строку, російська артилерія відкрила вогонь і вбила кількох мирних чеченців^[2].

8 липня 1996 року командувач окупаційних військ Тихомиров на пресконференції в Ханкалі, головній базі окупаційних військ на східній околиці Грозного, пригрозив Ічкерії заходами у відповідь, якщо Зелімхан Яндарбієв, який виконував обов'язки президента Ічкерії, 9 липня не поверне всіх російських полонених^[10]. З 9 по 15 липня російські війська оточили й обстріляли Гехі, село на південний захід від Грозного, де стояв підрозділ армії Ічкерії, і Махкети, гірське село на південному сході республіки. У Гехі окупанти вбили 19 мирних чеченців, у Махкетах - 25 (докладніше: «Невибіркові напади»)^[11][12][13]. З 10 липня окупаційне командування запровадило в Ічкерії комендантську годину і заборонило в'їжджати в Грозний і виїжджати з міста на машинах^[1][12].

Російські військові руйнували будинки рідних керівників Ічкерії та командирів її армії^[1][12]. 15 липня 1996 року екіпажі семи російських гелікоптерів ударили ракетами по Старих Атагах, селу на південь від Грозного, і зруйнували будинок матері Зелімхана Яндарбієва, який виконував обов'язки президента Ічкерії, але мати й сусіди вижили^[12][11]. Улітку 1996 року російські військові підірвали в гірському селі Ведено будинок батька Шаміля Басаєва, одного з командирів армії Ічкерії^[1].

19 серпня 1996 року Пуликовський, який виконував обов'язки командувача окупаційних військ, вимагав, щоб армія Ічкерії пішла з Грозного, і дав громадянам Ічкерії 48 годин на вихід із міста, де залишалися, за одними даними, не менше ніж 50-70 тисяч людей, за іншими - 300 тисяч^[1][12][14]. Генерал пригрозив після цього строку вдарити по місту авіацією, артилерією та реактивними системами залпового вогню, які не можуть бити прицільно, а в ніч на 20 серпня, не дочекавшись кінця строку, окупанти відновили обстріл і бомбардування Грозного^[12].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що командування окупаційних військ висувало вимоги всьому селу загалом і в разі відмови погрожувало розправою всім, хто в ньому жив^[1]. У доповіді Human Rights Watch від травня 1995 року сказано, що вимоги здати зброю іноді слугують російським військовим приводом для нападу на село або для затримання чеченців^[4]. Невідомо, скільки таких злочинів скоїли окупаційні війська з грудня 1994 року по серпень 1996 року.

21 серпня 1996 року секретар Ради безпеки Росії генерал Лебедь скасував погрозу генерала Пуликовського вдарити по Грозному і назвав її журналістам невдалим жартом^[12][15].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[12]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[16]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].