Фабрикація злочинців

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти затримували чеченців як бродяг і змушували їх підписувати зізнання, що вони воювали у Збройних силах Ічкерії або допомагали їм.

У 1995 році МВС Росії в постановах про затримання чеченців найчастіше посилалося на указ президента Росії Єльцина від 2 листопада 1993 року № 1815 «Про заходи щодо запобігання бродяжництву та жебрацтву»^[1]. Більшість затриманих чеченців мали при собі документи, а частину з них міністерство забрало з власних домівок^[2]. Окупанти насамперед рвали в них на очах посвідчення^[3].

Російські слідчі вимагали від затриманих зізнатися в допомозі армії Ічкерії і веліли їм із зав'язаними очима підписувати папери, яких ті не бачили^[3]. Окупанти вибивали зізнання катуваннями, зокрема струмом, у ямах і тюремних машинах біля блокпостів і військових частин (докладніше: «Катування та знущання»)^[2].

МВС Росії відпускало більшість затриманих чеченців без обвинувачень. За довідкою заступника начальника тюремного відомства Росії Злиденка, з 11 грудня 1994 року по 22 липня 1995 року через фільтраційні табори для затриманих у Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії, та в Грозному пройшли 1325 людей. Міністерство передало слідчим сто з них (докладніше: «Система фільтраційних таборів»)^[2].

За даними МВС, з 28 січня 1995 року по липень 1996 року міністерство висунуло обвинувачення 51 людині з тих, хто пройшов через табір у Грозному, 1024 відпустило і 109 обміняло на полонених російських військових^[2].

1 лютого 1995 року виконувач обов'язків генерального прокурора Росії Іллюшенко звинуватив Джохара Дудаєва, обраного президента Ічкерії, у державній зраді та в закликах до тероризму на підставі телефонної розмови, яку прокурори, за їхніми словами, перехопили^[4]. Генеральна прокуратура оголосила президента Ічкерії в розшук, а 21 квітня 1996 року російські військові вбили його біля Гехі-Чу, села на південний захід від Грозного (докладніше: «Нейтралізація опозиції»)^[2][5]. 6 квітня 1995 року МВС Росії вивезло з фільтраційних таборів 16 чеченців і змусило кожного підписати папір, де його називали бійцем армії Ічкерії, хоча, за їхніми словами, ніхто з них не воював. У Малих Атагах, селі на південь від Грозного, міністерство віддало їх армії Ічкерії в обмін на полоненого російського майора (докладніше: «Захоплення заручників»)^[6].

15 березня 1996 року російські солдати на блокпості біля Самашок, села на заході Ічкерії, затримали 91 чеченця, які перед штурмом виходили із села. Російські слідчі допитували затриманих у в'язницях П'ятигорська і Ставрополя, міст на півдні Росії. Один із них, Мурат Ганієв, 14 жовтня 1996 року розповів Human Rights Watch: «Я сказав їм, що я не боєць. … Сказали, що, якщо я назвуся бійцем, вони відпустять решту сорок шість. Підписати нам дали лише папери про звільнення»^[7]. Через п'ять тижнів після затримання, 19 квітня 1996 року, МВС Росії випустило всіх чеченців із Самашок без обвинувачень^[2].

У доповіді від січня 1997 року Human Rights Watch написала, що уряд Росії не повідомив, скільки чеченців із фільтраційних таборів тримає у в'язницях за обвинуваченням в участі в боях і за якими статтями їх судили^[7].

До січня 1997 року, коли останні російські війська пішли з Ічкерії, депутати російського парламенту підготували проєкт амністії лише для російських військових. Цей проєкт не дозволяв звільнити чеченців, яких тримали під вартою за участь або ймовірну участь у боях^[7]. 12 березня 1997 року депутати в Москві постановою № 1199-II оголосили амністію за злочини, пов'язані з війною, але не поширили її на обвинувачених і засуджених за 17 статтями Кримінального кодексу, зокрема за бандитизм і вбивство. Справи за цими статтями депутати дозволили закривати лише проти тих, кого Росія віддавала в обмін на своїх військових і громадян, яких утримували в Ічкерії^[8].