Безкарність виконавців

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Москва всю війну виводила своїх солдатів, міліціонерів і командирів окупаційних військ з-під відповідальності за злочини проти чеченців.

В Ічкерії командувач внутрішніми військами МВС Росії (попередниками сучасної Росгвардії) Шкірко виступав під прізвищем «Широков», а начальник їхнього штабу Львов - «генерал Ягодін». Заступники командувача окупаційними військами Романов і Лабунець називалися «Антонов» і «Алексєєв»^[1][2].

Військові прокурори закривали справи про людей, яких російські солдати розстріляли в машинах біля блокпостів, і посилалися на статті 23 і 27 закону Росії про внутрішні війська МВС^[1].

17 грудня 1994 року російські військові розстріляли колону біженців із Грозного біля станиці Нестеровської в підконтрольній Росії Інгушетії. Російські прокурори зупинили справу, не знайшовши винних^[1].

3 січня 1995 року російські льотчики бомбили Аршти, село в Інгушетії, де жили переважно чеченці (докладніше: «Колективні покарання»), а під час другого бомбардування, 18 квітня, вбили там трьох жінок. Російські прокурори закрили обидві справи, не знайшовши злочину^[1]. 14 січня 1995 року секретар Ради безпеки Росії Лобов сказав, що правду про бомбардування Грозного має встановити спеціальна комісія. Росія такої комісії не створила^[1].

24 січня 1995 року в Грозному пропали двоє синів Хусейна Хамідова. 2 квітня батько розкопав яму у дворі будинку на вулиці Маяковського, де до того стояла частина внутрішніх військ МВС Росії, і знайшов їхні тіла (докладніше: «Вбивство полонених і затриманих»). Прокуратура маріонеткового уряду порушила справу і зібрала докази. Російські військові прокурори зупинили її, не знайшовши винних^[1]. 24 квітня 1996 року Хусейн Хамідов, який із січня 1995 року шукав пропалих людей в Ічкерії, розповів громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Москві: «Жодної розслідуваної і доведеної до суду справи немає… коли передаєш їм документи, передаєш заяву про якийсь скоєний злочин, вони кажуть: „А ви скажіть, хто це зробив, солдати російської діючої армії, чи СОБРу [міліцейського спецназу], чи МВС"… А хто ж знає, хто скоїв злочин — форма в них одна й та сама. І на цій підставі нам відмовляють»^[3].

Російські суди дали капітанові 81-го полку внутрішніх військ МВС Росії Полівцеву чотири роки за вбивство чотирьох чеченців у Грозному 25 січня 1995 року^[1].

7-8 квітня 1995 року російські внутрішні війська штурмували Самашки, село на заході Ічкерії, і вбили 103 мирних чеченців (докладніше: «Масові вбивства цивільних»). 12 квітня полковник МВС Росії на посту біля села представився правозахисникам Обломовим, хоча на ремені його автомата було написано прізвище «Єланський». 19 квітня російський прокурор Джапов сказав спостерігачеві російської правозахисної організації «Меморіал» Андрію Блінушову, що не знає, як притягнути до відповідальності бійців спецпідрозділів МВС. Спостерігач записав у щоденнику зі слів прокурора: «спецчастини МВС, які виходять із Чечні, знищують усю свою документацію, що стосується їхніх дій на території цієї республіки. Діють ці підрозділи часто в масках, без будь-яких знаків розрізнення на форменому одязі, усі офіцери замість справжніх прізвищ користуються двома-трьома псевдонімами»^[2]. 27 квітня виконувач обов'язків генерального прокурора Росії Іллюшенко порушив справу про вбивства і підпали в селі^[2]. У середині травня російські військові слідчі опитали частину потерпілих і свідків, але могил не розкривали і до Самашок більше не приїжджали. 14 січня 1997 року прокурори закрили справу. 21 листопада 1997 року заступник головного військового прокурора Росії Смирнов назвав «Меморіалу» причину: «військовослужбовці діяли в стані крайньої необхідності та необхідної оборони»^[1].

Російський військовий Вершинін отримав від суду три роки за те, що 17 квітня 1995 року застрелив хлопчика Зелімхана Дедієва в станиці Петропавлівська на північний схід від Грозного^[1]. 14 червня 1995 року Генеральна прокуратура Росії розпорядженням № 15-6-95 наказала прокуророві маріонеткового уряду в Грозному передавати російським військовим прокурорам справи про злочини російських солдатів, лише якщо факти встановлено безперечно. 4 липня 1996 року прокурор цього уряду написав генеральному прокуророві Росії Скуратову, що російські прокурори повернули йому 112 справ без розслідування, не знайшовши в них безперечних доказів вини. У листі сказано, що безіменні командири наказували не пускати слідчих у військові частини і на блокпости^[1]. Солдати Коровін, Шулін і Петров отримали 14, шість і три роки за те, що в ніч на 7 липня 1995 року вбили двох чеченців у селищі Родіна біля своєї частини^[4][1]. Російські військові не пускали у свої частини слідчих маріонеткової прокуратури, які розслідували вбивство семи чеченців із родини Чапанових у селі Пригородне біля Грозного 7 липня 1995 року. У січні 1996 року маріонеткова прокуратура зупинила справу^[1]. 17 грудня 1996 року суд дав бійцеві російського міліцейського спецназу Пермякову півтора року умовно за «необережне вбивство» Заурбека Узуєва, якого той 8 вересня 1995 року застрелив на блокпосту під час мітингу за незалежність Ічкерії^[1]. Військові прокурори зупинили справу про бомбардування Рошні-Чу, села на південний захід від Грозного, у жовтні 1995 року^[1].

Військові прокурори закрили справу про вбивство Шаріпа Батаєва, чеченця з Аршти, якого розвідники 693-го полку 58-ї армії Росії застрелили наприкінці лютого 1996 року. За версією прокурорів, командир розвідників захищався^[1]. Навесні 1996 року російські прокурори не порушили кримінальної справи про те, як окупанти в березні спалили Серноводськ і зруйнували Самашки, села на заході Ічкерії^[3]. 30 червня 1996 року військовий прокурор Сапрунов написав прокуратурі маріонеткового уряду, що окупанти побили по дорозі до П'ятигорська, міста на півдні Росії, половину з 91 чеченця із Самашок, яких російські військові незаконно затримали 15 березня (докладніше: «Катування та знущання»)^[5][6]. У березні 1997 року російські прокурори зупинили справу, не знайшовши винних: ті, хто затримував, були «з масками на обличчях, у зв'язку з чим їхнє впізнання неможливе»^[1]. 10 грудня 1996 року прокурор Головної військової прокуратури Росії Сініцин відповів на прохання «Меморіалу» розслідувати, як солдати внутрішніх військ МВС Росії прикривалися мирними людьми в Самашках у березні 1996 року і хворими 9-ї міської лікарні Грозного в серпні 1996 року (докладніше: «Використання людей як «живого щита»»). Сініцин написав, що переслав доповідь правозахисників прокурорам Північного Кавказу, щоб її долучили до повідомлень преси^[5], а 21 листопада 1997 року заступник головного військового прокурора Смирнов відповів, що в Самашках люди ховалися за бронетехнікою від обстрілу^[1]. Військові прокурори зупинили справи про бомбардування Катир-Юрта і Шалажі, сіл на південний захід від Грозного, у березні та квітні 1996 року (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1]. Прокурор окупаційних військ Шевченко, не виїжджаючи на місце, заявив, що солдати внутрішніх військ МВС Росії, які 15 липня 1996 року розстріляли в легкових машинах беззбройних людей у передмісті Грозного, застосували зброю правильно^[7][1]. У середині липня 1996 року російські солдати без обвинень тримали двох чеченців із Веденського району на південному сході Ічкерії в армійській камері в Ханкалі, головній базі окупаційних військ на східній околиці Грозного, і відпустили їх на вимогу військових прокурорів. Прокуратура окупаційних військ визнала незаконним лише це затримання, але справи не порушила, бо винний, комендант Ханкали, загинув у боях у серпні 1996 року^[1].

8 серпня 1996 року Головна військова прокуратура Росії відповіла депутатові російського парламенту Юлію Рибакову, що з 11 грудня 1994 року прокурори порушили 129 справ про злочини окупантів проти мирних людей в Ічкерії. З них 21 справу прокурори передали до судів, 21 закрили, 26 не закінчили, а 61 зупинили - 48 тому, що не знайшли винних, і 13 тому, що не знали, де обвинувачені^[1].

29 вересня 1997 року Управління військових судів Росії відповіло на запит «Меморіалу», що за всю війну суди засудили 18 солдатів і офіцерів, із них семеро - за вбивства^[1].

26 липня 1995 року Комітет ООН з прав людини висловив жаль, що ніхто не відповів за жорстоке поводження з полоненими і затриманими в Ічкерії^[8]. У доповіді Human Rights Watch від січня 1997 року сказано, що Росія систематично порушувала права людини і так само систематично не притягала винних до відповідальності^[5]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що за всю війну Росія не притягнула до відповідальності жодного вищого командира. За їхніми даними, російські суди нікого не засудили за бомбардування сіл і міст Ічкерії, фільтраційні табори, катування, захоплення заручників і живий щит^[1].

За відомостями Human Rights Watch, на мирних переговорах у серпні 1996 року російська делегація заперечила проти того, щоб обговорювати відповідальність за злочини^[5]. Після мирних угод у Хасав'юрті 31 серпня 1996 року (докладніше: «Фіктивні договори»)^[9] Росія перевела прокуратуру окупаційних військ до підконтрольного їй Дагестану. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що після цього прокурори майже перестали розслідувати злочини російських військових і міліціонерів^[1]. 12 березня 1997 року депутати в Москві постановою № 1199-II оголосили амністію за злочини, пов'язані з війною в Ічкерії^[10]. За цією амністією російські прокурори припиняли незакінчені справи про злочини окупантів^[1].