Пам'ятник Олександрові II у Києві (1911)

Російська імперія поставила в Києві найбільший в усій імперії пам'ятник Олександрові II. Вдячність на п'єдесталі висловлювала не Україна і не Київ, а «Південно-Західний край» - так імперія офіційно називала українські землі на захід від Дніпра^[2]. Пам'ятник роботи італійського скульптора Ксименеса відкрили 30 серпня 1911 року на Царській площі, між входом до Купецького саду і будинком Купецького зібрання; відкриття приурочили до п'ятдесятиріччя скасування кріпацтва і провели в присутності імператора Миколи II, болгарського царя Фердинанда і прем'єр-міністра Столипіна, якого через два дні, увечері 1 вересня, смертельно поранили в київському театрі^[3]. Гроші на пам'ятник збирали всеросійською підпискою, 200 тисяч рублів^[1]. Центральний п'єдестал ніс герб імперії, двоголового орла, і напис «Царю-освободителю благодарный Юго-Западный край. 1911 год», на нижньому п'єдесталі стояв барельєф із селянами, що дякують за скасування кріпацтва^[1]. Край складали Київська, Волинська і Подільська губернії^[2], які після придушення польського повстання 1830-1831 років звели в Київське генерал-губернаторство (1832-1914), і завдання його, за Енциклопедією історії України, «полягало в ліквідації політ[ичних], соціоетнічних та культ[урних] відмінностей краю та посиленні русифікації його еліти — шляхти»^[4]. Пам'ятник став у ряд: київський Микола I (1896), Олександр III (1909), Олександр II (1911), Столипін (1912) - історик Ігор Гирич називає це передреволюційним пам'ятниковим бумом і додає, що спорудженням пам'ятника княгині Ользі й планованими наступними монументами опікувався київський відділ Імператорського російського воєнно-історичного товариства, що на дев'ять десятих складався з офіцерів Київського військового округу, а його секретар полковник Стелецький запискою генерал-губернаторові від 7 квітня 1910 року розписував чергу майбутніх скульптур - від Ольги та Олега до Нестора-літописця^[5]. Підсумок тих само років Гирич підводить так: українці заявили за цей час один пам'ятник, Шевченків, і поставити його їм не дали, а їхні супротивники встигли звести «принаймні півдесятка монументів, що стверджували російськість і заперечували українську національну ідею»^[5].