у кампанії «Радянсько-Українська війна: третє вторгнення і остаточна радянська окупація (грудень 1919 - листопад 1921)»
12 грудня 1919 року командування радянського Південного фронту віддало таємну директиву № 188. Документ підписали командувач фронту Єгоров, майбутній очільник СРСР Сталін і начальник штабу Пєтін. Директива ставила армії загарбників завдання: «у найкоротший строк оволодіти м. Києвом»[1]. 16 грудня 1919 року армія радянської Росії (РСФРР) зайняла Київ утретє від початку комуністичної революції[1][2].
Українська Народна Республіка (УНР) - українська держава, проголошена 1917 року. До грудня 1919 року її армію, вісім-десять тисяч воїнів, багато з яких хворіли на тиф, затисли біля Старокостянтинова на Волині: з півдня і сходу Добровольча армія Денікіна, із заходу польська армія, з півночі війська радянської Росії. Сучасники називали це становище «трикутником смерті»[3]. На нараді в Новій Чорториї 4-6 грудня 1919 року голова Директорії УНР Симон Петлюра та командування армії вирішили ліквідувати регулярний фронт. Армія УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка пішла в рейд тилами радянських і білих військ: за 180 днів, з 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року, близько десяти тисяч воїнів пройшли Україною дві з половиною тисячі кілометрів. Цей рейд називають Першим зимовим походом[3].
Тієї ж зими радянські війська окупували більшу частину України. Дати захоплення міст за донесеннями фронтів: 11 грудня 1919 року Полтава і Харків, 16 грудня Куп'янськ, 24 грудня Луганськ, 5 січня 1920 року Маріуполь, 7 лютого Одеса[1]. На Правобережжі російський окупант дійшов до польського фронту: Кам'янець-Подільський, Проскурів і Старокостянтинів тримали поляки[3].
Керівництво УНР підписало союз із Польщею і заручилося підтримкою її армії в боротьбі проти російських окупантів. Навесні 1920 року армії Польщі та УНР рушили визволяти Київ. 6 травня 1920 року командувач Південно-Західного фронту радянської армії Єгоров телеграфував у таємному наказі № 304: «Київ повинен дістатися противникові лише ціною найбільших з його боку втрат»[4]. Армії УНР і Польщі Київ відбили: 7 травня польські розвідувальні підрозділи доїхали до центру міста міським трамваєм, а 8 травня до столиці ввійшли десять полків 3-ї польської армії[5].
Окупант зібрав сили і 6 червня прорвав польський фронт південніше Києва, біля Самгородка. 10 червня польські війська, підірвавши Ланцюговий і Русанівський мости, відступили з Києва[5]. 12 червня 1920 року Єгоров доповідав: «Частини 58-ї дивізії зайняли Печерськ і входять до Києва». Накази про перехоплення залізниці Київ - Коростень, віддані напередодні, підписали Єгоров і Сталін[4].
18 жовтня 1920 року на польсько-радянському фронті настало перемир'я, і Армія УНР залишилася проти загарбника сама[5]. На 10 листопада вона тримала фронт силами 8968 багнетів і 3250 шабель при 95 гарматах і 687 кулеметах. Проти неї радянське командування рушило 12-ту і 14-ту армії, Башкирську кінну бригаду та кінну бригаду Котовського: 24 000 багнетів, 4000 шабель, 120 гармат і п'ять бронепотягів[6]. Окупаційні війська атакували першими і зірвали підготовлюваний наступ на Поділлі, в сьогоднішніх Вінницькій і Хмельницькій областях. За одинадцять діб боїв Армія УНР втратила близько 13 тисяч воїнів, майже всю артилерію і чотири бронепотяги[5].
21 листопада 1920 року близько 12 тисяч воїнів УНР зі штабом Симона Петлюри й міністерствами перейшли річку Збруч, якою йшов кордон із землями, переданими Польщі за Варшавським договором[5]. Учасник відступу Михайло Андрусяк згадував: «Сумно, з похиленими головами складали козаки зброю після переходу через міст та машерували далі на Захід»[7].
Восени 1921 року воїни армії УНР зробили останню спробу підняти всезагальне повстання проти радянських окупантів. Цей рейд називають Другим зимовим походом, а його хід відомий за доповіддю начальника Польового повстанчого штабу полковника Юрія Отмарштейна, поданою Симонові Петлюрі. О 2-й годині ночі 4 листопада 1921 року загін перейшов польсько-український кордон біля села Борове: 155 старшин і урядовців, 645 козаків, 32 коні, рушницями озброєно близько 56 відсотків людей[8]. 7 листопада загін під загальним командуванням Юрія Тютюнника з боєм визволив вузлову станцію Коростень і випустив із в'язниці 600 політичних в'язнів, але того ж ранку відійшов: до міста підходив бронепотяг радянських окупантів із гарматами, проти яких загонові не було чого виставити, а набої доводилося берегти. У бою загинули семеро старшин і дванадцять козаків[8].
Далі йти загін не зміг. Половина піхоти йшла без чобіт і з відмороженими ногами, обоз віз до 80 поранених, а набої поповнювали лише тим, що брали в убитих і полонених росіян. Штаб вирішив повертати назад, у бік Польщі[8]. Війська російського загарбника блокували район рейду УНР і 17 листопада оточили загін біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області. Понад 400 воїнів загинули в бою, 537 потрапили в полон, а більше сотні пробилися з оточення і 20 листопада відійшли за польський кордон[9][10]. Полонених відвезли до села Базар, де 359 із них розстріляли[11]. Збройна боротьба регулярної Армії УНР на цьому завершилася[12].