у кампанії «Мухаджирство: виселення чеченців до Османської імперії, заборона повернення та заміщення населення (1858-1872)»
Начальник Терської області генерал Лорис-Меліков виклав план: «...чеченське населення необхідно було збити в одне місце... Населення це, з одного боку відрізане від гір новими станицями... не насмілилося б більше загрожувати нам повстанням і не уникало найпильнішого нагляду»[1]. Землю тих, хто пішов, забирала скарбниця: «багато аулів зовсім спорожніли, недоглянуті землі заросли бур'яном. Ці землі конфісковувалися на користь скарбниці»[2], і відводилися вони «російським офіцерам, місцевій знаті і, головним чином, козачим військам»[2]. Заміщення йшло станицями: лише за 1861-1865 роки на спорожнілих землях Північного Кавказу утворено 81 козачу станицю[3]. У Чечні це видно покроково: 1868 року розселення чеченців прямо підпорядкували розміщенню Сунженських козачих полків - був варіант залишити жителів на правому березі Сунжі, «але на ці землі претендувало козаче військо, тому чеченців переселили на лівий берег Тереку і Сунжі, а їхні землі зайняли 1-й і 2-й Сунженські полки»[2]. З 1863 по 1885 рік у Терській області засновано 112 селищ, переважно за рахунок російських поселенців, а Терське козацьке військо займало третину площі області, становлячи п'яту частину її жителів[2]. Різницю видно по наділах: козача родина отримувала в середньому від 57 до 90 десятин (десятина - трохи більше гектара)[4], тоді як у чеченських аулах на родину припадало «0,5 – 10 десятин... тобто не більше 2 десятин на душу»[3].