Депортація

Влітку 1865 року Чечню покинула п'ята частина чеченського народу - і майже половина тих, хто пішов, загинула. Перші родини вийшли з Владикавказа 28 травня 1865 року, останні перетнули кордон 10 вересня^[1]; історик Д. А. Хожаєв підбиває рахунок: «до Туреччини йдуть з рідної землі 23057 осіб (5 тисяч родин) чеченців, карабулаків та інгушів»^[2]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов рахують «до 23 тисяч чеченців», з них понад 4,5 тисячі родин - жителі Малої Чечні та Ічкеринського округу, а загалом у 1860-ті роки виселено «до 20% від загального числа чеченців»^[3]. Загибель почалася одразу: історик З. Х. Ібрагімова пише - «У ході переселення загинуло близько 40000 горців Терської області, що становило трохи менше половини всього складу тих, хто виселився»; за донесеннями російського консула, в Трапезунді 1864 року помирало 180-250 осіб на день, у Самсуні - 200^[1]. Землі для поселення «були непридатні для землеробства – кам'янисті та безплідні»^[1]; колонія Рас-ель-Айн, де поселили переважно чеченців, скоротилася до 1878 року з 4-5 тисяч родин до 500^[1]. Самі мухаджири - так називали тих, хто пішов, від арабського «мухаджир», переселенець - писали начальникові Терської області: «Ми дізналися, що Мусса нас обманув... З нас і так загинула вже одна третина» (Мусса - це генерал Кундухов, вони звали його на ім'я)^[1].