у кампанії «Примушення Чечні до підкорення після розгрому Ахульго та придушення загального повстання 1840 року (1838-1840)»
«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, зобов'язали чеченські аули відмовляти у притулку учасникам опору і видавати людей, які пішли з-під влади імперії. Пункт 8 приписав: «Не давати притулку у своїх аулах абрекам, мюридам і непокірним горцям» (абрек - імперський ярлик горця, оголошеного поза законом; мюриди - учні і воїни імама); пункт 11: «Видати всіх російських полонених і збіглих, що перебувають у горах» - збіглими імперія називала своїх солдатів і кріпаків, які пішли до горців[1]. Видачі йшли і до нормативу, під тиском зимових експедицій: імперський історик Юров записав про підсумок грудневого походу 1839 року генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії, по Малій Чечні (рівнинно-передгірній західній частині Чечні): «видано 97 абреків, 7 полонених і два збіглих», а про січневий похід 1840 року по річці Мічик - аули «видали 30-ть абреків»[2].