у кампанії ««Стиснення Чечні з усіх боків»: блокада, таємна війна, каральні експедиції та Сунженська лінія (1840-1846)»
Після втечі жителів дванадцяти надтеречних сіл (чеченських селищ лівого берега Терека) до повсталих у червні 1840 року імперія віддала їхнє майно козакам. «Доповідь канцелярії з управління мирними горцями», складена не раніше липня 1841 року, перелічує села - Старий Наур, Новий Наур, Емінгуловська, Мурдарова, Боян-Юрт, Качерман-Юрт, Нагай Мірза-Юрт, Міжі-Юрт, Кожахи, Калаузова, Мамакай-Юрт і Гунешки - і фіксує режим: «хліб, що залишився у них на корені, дозволено було лінійним козакам... зібрати на свою користь, доми, що залишилися в місцях, розібрати і перевезти в станиці» (лінійні козаки - козацькі війська імперської прикордонної лінії)[1]. Та ж доповідь фіксує розподіл здобичі: 800 баранів, відбитих підполковником Бековичем-Черкаським (з кабардинського володарського роду, на російській службі) при переслідуванні жителів-утікачів Міжі-Юрта і Кожахів, «наказано було роздати як винагороду тим жителям означених двох сіл, які залишилися нам відданими»[1]. Відібрану у вигнаних землю імперія передала козачому війську. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують: «козакам було віддано в Малій Чечні «корінні» землі жителів Карабулака і Галашек» (Мала Чечня - рівнинно-передгірна західна частина Чечні; Галашки - вайнахська громада в долині Асси)[2]. Слово «корінні» - з самих імперських паперів: віддавалася не пустка, а земля, на якій люди жили поколіннями.