Захоплення заручників

Заручників брали не в покарання за повстання, а за підозрою - до того, як аул щось зробив. 9 січня 1842 року начальник Сунженської лінії рапортом генералу Ольшевському, начальнику лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), доповів про розпорядження по Кумицькій площині (рівнині на північний схід від Чечні): «я предписал полк. Фрейтагу... ежели будет подозрение, что которая либо деревня хочет бежать, то тотчас взять из нее большое число аманатов, с тем, чтобы сами жители их кормили» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника; загроза розправи над узятим тримала рідних і весь аул у підпорядкуванні)^[1]. Той самий рапорт визнає, чим імперія тримає людей: «Зима и аманаты удерживают их, в настоящее время от побега в Чечню»^[1]. Заручників з вайнахських громад брала і цивільна адміністрація імперії в Грузії - за самою лише звісткою про перехід до опору. 26 травня 1841 року грузино-імеретинський цивільний губернатор доповів Брайку, керуючому цивільною частиною в Закавказькому краї, що за звісткою про перехід кистинців (вайнахської громади на межі з Грузією) на бік Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) губернський секретар Ліммерман приписав повітовим засідателям (чиновникам повітового управління) «задержать здесь под благовидным предлогом всех кистин, зимовавших в Тушетии и на Алванском поле» (Тушетія й Алванське поле - гірська область і рівнина на північному сході Грузії)^[1]. Затримували не учасників переходу, а тих, хто прийшов на зимівлю; привід для затримання сам документ називає «благовидным».