Депортація

Після розорення Ауху (чеченської області на північному сході) влітку 1841 року імперія переселила лояльні їй ауховські сім'ї з їхньої землі. Імперський історик Юров записав: «До 21-го червня в сс. Акташ і Юрт-Аух зібралося 180 сімейств; у заставу покірності вони доставили аманатами найпочесніших осіб і відправили свої стада на пасовище в Салатау» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[1]. При відході військ у вересні сім'ї повели з рідної землі: історик Н. І. Покровський - «вірні царизму ауховці поселені в кумицьких аулах, де вони швидко потрапили під тяжку руку кумицьких князів»^[2]. Тиск на сім'ї був двостороннім: за Юровим, ауховцям, що перейшли до імперії, загрожувала розправа імамату, «їм залишалося одне - міцно триматися за росіян»^[1] - вибір між двома загрозами скінчився втратою дому і підпорядкуванням чужим володарям. Створення Сунженської лінії йшло через вигнання людей, що на ній жили. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: після рішення про створення лінії козачих станиць «почалося планомірне вигнання чеченців. У кінцевому підсумку найбільша громада Малої Чечні - Карабулак - повністю позбулася своїх земель» (карабулаки - вайнахська громада між Чечнею та Інгушетією)^[3]. Зачистка грудня 1846 року видавлювала жителів з рівнини фізично: імперський офіцер Полторацький, учасник експедиції, записав - «місцевість довкола Алдинських хуторів усе пустіла: аули спалювалися, і їхні мешканці відтіснялися далі в ліси»^[4].