Удари по Малій Чечні (рівнинно-передгірній західній частині Чечні) 1847-1851 років супроводжувалися винищенням беззбройних жителів, задокументованим самими виконавцями. 6 березня 1847 року загін, ведений підкупленим провідником, на світанку увірвався в сплячий хутір наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню); імперський офіцер Полторацький, учасник штурму, записав: «більшість, захоплена зненацька напівголими, старі й малі, жінки, діти й немовлята, потонули у своїй крові від гостро наточених багнетів, що нікого не помилували, не пощадили»[1]. 15 червня 1851 року в ущелині річки Гехі, за істориком М. І. Покровським, загін генерала Слєпцова «винищив низку хуторів і аулів. Жителі, що не встигли піти, були вирізані»[2]; власний рапорт Слєпцова від 20 червня 1851 року формулює м'якше - «ті, що зважилися захищатися, були вбиті, або дуже небагатьох пощадили і взяли в полон»[3]. 15 вересня 1851 року біля переправи через річку Сунжу різанину тих, хто здавався, визнав сам командир. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом генералу Завадовському від 18 вересня 1851 року описав, як чеченці, що визнали владу імперії («мирні»), і козаки рубали втікачів: «Мирні чеченці й козаки наші, переслідуючи їх вузькими стежками, рубали безпощадно. Ніхто не думав захищатися... Я сам і офіцери мої намагалися стримувати вбивства, але це було майже неможливо»; убитих він рахує «понад 200 тіл»[3]. 16 листопада 1851 року генерал Козловський рапортом від 21 листопада 1851 року відзвітував про винищення аулу Дахін-Ірзау: «я зважився винищити цей аул, що й виконано мною, на світанку 16-го листопада, з повним успіхом» - убитих понад 40, поранених понад 100[3].