Каральні експедиції

Період 1852-1856 років пройшов серіями каральних виходів по Великій Чечні (рівнинній східній частині Чечні) та її околицях. 4 січня 1852 року у фортеці Воздвиженській зібрався загін Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): імперський історик Волконський, учасник походу, рахує «понад десять тисяч багнетів, близько півтори тисячі кавалерії, 24 гармати», а завдання передає так - «розбити ворожі скупчення, знищити всі засоби продовольства жителів і ворога, і потім діяти відповідно до обставин»^[1]. Східніше виходи тривали до 1856 року: генерал Бакланов записав у мемуарах про «сильний бій при винищенні аулів Денгі-Юрт і Алі-Юрт» 25 лютого 1853 року^[2]. Нагородну механіку походів викрив зсередини імперський офіцер Полторацький: солдати Кабардинського полку зайняли залишені чеченцями окопи на Мічику без втрат, і їх «направили того ж дня брати аули Гурдалой і Аса-Юрт, де їм вдалося втратити кількох убитих і поранених, що було необхідно, бо штурм окопів обійшовся їм без жодної подряпини»^[3] - аули атакували заради втрат для нагородного подання.