Депортація

Спалення і голод гнали чеченські родини з їхньої землі під владу імперії - й імперія вела рахунок виведеним. 23 березня 1852 року колона генерала Бакланова вивела жителів двох аулів: імперський історик Волконський рахує - «Їх було двісті п'ятдесят вісім душ обох статей і всякого віку: п'ятдесят одна родина з Мазлагаша і шістнадцять родин із Гурдалі»^[1]; механіку вибору він же передав словами сучасників про наїбів - намісників імама Шаміля: «скубуть їх наїби, скубемо і будемо скубти... зважилися з двох лих вибирати краще, тобто переселитися до нас»^[1]. Після знищення Хан-Кали в грудні 1852 року Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом від 10 лютого 1853 року рахував: із приблизно 500 жителів 350 приведені у фортецю Грозну, «загальну втрату жителів слід покладати в числі близько 100 людей» - доля цієї сотні, за визнанням самого рапорту, «достеменно невідома»^[2]. У січні 1854 року після розорення аулів по Джалці виселені «418 сімей чеченців»^[3], а наказ генерала Муравйова, головнокомандувача на Кавказі, від 19 липня 1855 року рахує підсумок: «понад 1 тис. чеченських родин переселилися в наші покірні аули»^[3]. План на 1856 рік ставив вибір прямо: чеченцям «обрати одне з двох - підкоритися, або виселитися далі вглиб Чорних гір»^[3].