Депортація

Історик Д. А. Хожаєв пише про весни 1859 року: «Усіх покорених горців тут же, під конвоєм царських військ, переселяли на площину для нагляду»^[1]. На площину, тобто на рівнину під нагляд, гнали одразу: у грудні 1857 року до 400 дворів, що вийшли з винищуваних аулів, направлено під прикриттям військ в Умахан-юрт^[2]. Після взяття Ведено генерал Євдокимов наказав своєму підлеглому Ностіцу «приступити до переселення чеченців, які живуть між Хулхулау і Гудермесом»: 8 квітня 1859 року «до 300 сімей, що жили в найближчих хуторах на правому березі Хулхулау, одразу ж з'явилися в табір зі своїми пожитками і худобою»^[2]. Опір переселенню фіксують самі імперські документи: наїб (управитель округу при імамі) Осман «кілька разів намагався пройти повз загін на площину і старався перешкодити переселенню чеченців»^[2]; окремо, за журналом воєнних дій не пізніше 9 квітня 1859 року, «ічкеринці, ауховці й салатавці, зібравшись у великому числі, хотіли перешкодити переселенню» жителів з Аксаю^[3]. Аулам верхів'їв Фортанги й Асси, примушеним до капітуляції в листопаді 1858 року, виселення призначили з відстрочкою: «залишатися в займаних ними місцях ще протягом трьох місяців, з ранньою ж весною вони виселяться на площину Малої Чечні в Галашівське товариство»^[2]. Останнім тримався Беной: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що Євдокимов «восени 1859 р. і на початку 1860 р. взявся за жителів гірського товариства Беной», частину яких «розселили по навколишніх аулах і хуторах»^[4].