Вилучення ресурсів

За зведенням істориків Я. З. Ахмадова та Е. Х. Хасмагомадова, із 643 тисяч десятин (десятина - трохи більше гектара) рівнинної і передгірної Чечні чеченським селищам залишено 347 тисяч, козачим станицям передано 222 тисячі - третину, офіцерам-приватним власникам - 28 тисяч, укріпленням - 17 тисяч, скарбниці - близько 30 тисяч «запасних»^[1]. Той самий розподіл відомство описало саме: Терське межове управління, рахуючи лише площинну частину Великої і Малої Чечні (охоплення вужче, ніж рівнинна і передгірна Чечня у зведенні істориків), підсумувало: «Уся площинна частина Великої і Малої Чечні, з прилеглим малочеченським лісом, становить площу 271086 десятин. З неї в різний час відійшло 6 козачим станицям 650 десятин, Терському козачому війську 1560 десятин лісу, надано у приватну власність за заслуги окремих осіб 8645 десятин, віддано містам і слободам 8266 десятин, 43 чеченським аулам наділено 234970 десятин, у віданні лісового відомства перебувало 16965 десятин. Таким чином, вільних земель немає…»^[2]. Ліси конфісковано повністю: «в Чечні та Інгушетії царизм привласнив ліси загальною площею 225,5 тисяч десятин (вони стали «казенними») і ще 33,5 тисячі десятин по Сунжі та її притоках передав козачому війську. Ліси бралися під озброєну охорону, і нещасних селян, що попалися на порубці лісу, переслідували тяжкими карами»^[1]. У гірських аулів, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «було конфісковано в скарбницю 50989 десятин пасовищ», а потім ці самі пасовища передано громадам «на умовах оброчного користування»^[2]. Відбирали і розчищене власними руками: у 1874 році у Веденському окрузі власникам 250 десятин розчищених з-під лісу ділянок запропонували присягнути на Корані, що розчищення йшло з дозволу громад, - «у всьому окрузі тільки Ш. Долатмурзієв, житель селища Белгатой, зміг присягнути... всі інші ділянки, власники яких на честь свою не ризикнули дати неправдиву клятву, були визнані громадськими»^[1]; після повстання 1877 року в жителів Дишні-Ведено відібрано 74 свідоцтва на розчищені ділянки «як покарання, за підтримку повсталих»^[2]. У 1888 році чеченські громади звернулися з проханням до імператора: будівельні матеріали і дрова вони «змушені купувати у приватних власників або у скарбниці, а раніше користувалися ними безплатно»^[2]. У 1891 році товариство Владикавказької залізниці отримало концесію на гілку від станції Беслан через Грозний на Петровськ^[3]. 15 червня 1891 року Олександр III іменним указом міністру шляхів сполучення приписав вилучення земель під трасу: «Дозволивши спорудження Петровської залізниці, замість раніше вказаного напрямку її від Владикавказа до Петровська, за напрямком від станції Беслан... до Петровська, повеліваємо: 1) зробити належні розпорядження щодо відчуження... необхідних для цієї мети земель»^[4]. Полотно, станція і все колійне господарство лягли на землі, які на той час значилися за Терським козачим військом і станицею Грозненською, - на ту саму площинну землю, що була відібрана в чеченських аулів і передана війську: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «залізничне полотно (і, відповідно, станція і все колійне господарство) пройшло по землях, що належали Терському козачому війську», а «грозненський міський вокзал був побудований на землі станиці Грозненської»^[1]. Торг про ціну йшов між залізницею, містом і козаками: міська влада зажадала «по 60 рублів за кожен квадратний сажень міських земель, відчужуваних для зведення вокзалу, локомотивного депо з майстернями, товарної станції та під'їзних колій», а козаки станиці Грозненської запропонували будівельникам свою ділянку безплатно - з розрахунку, що слідом за станцією в них піднімуться нафтопереробні та інші підприємства^[1]. Гроші за відчуження отримували держателі захопленого, чеченські громади в цьому розрахунку участі не брали.