Нав'язування власної картини реальності

СРСР будував звинувачення чеченців у «бандитизмі» на сфальсифікованій статистиці: перевірка центрального апарату радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) влітку 1943 року показала, що з 213 оголошених убитими «бандитів» на обліку стояли лише 22 людини; на кінець серпня 1943 року на обліку значилося 359 учасників «бандгруп» на всю Чечено-Інгушетію^[1]. 9 листопада 1943 року заступник народного комісара (міністра) внутрішніх справ Кобулов подав народному комісарові (міністру) внутрішніх справ Берії доповідну «Про становище в районах Чечено-Інгушської АРСР» «із завідомо фальшивими цифрами про нібито масову кількість активних бандитів і дезертирів. «Кобулов! Дуже хороша записка», - зазначив Берія на доповіді й дав хід підготовці операції «Чечевица»»^[1]. Берія брехав і в підсумковій доповіді - доносив керівництву СРСР, що виселення пройшло «без серйозних випадків опору та інцидентів»; історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «У своєму донесенні керівництву країни нарком внутрішніх справ відверто брехав: виселення чеченців супроводжувалося безліччю інцидентів і масовими вбивствами мирних жителів»^[1]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про це в еміграції 1952 року, розібрав офіційну версію по пунктах. Мотив, оголошений указом від 25 червня 1946 року, він наводить дослівно - «Багато чеченців та інгушів, підбурювані німецькими агентами, добровільно приєдналися до організованих німцями формувань і разом з німецькими збройними силами виступали зі зброєю в руках проти Червоної Армії... Тому Чечено-Інгушська республіка ліквідується з виселенням її населення» - і називає його розрахованим «на неуцтво радянського народу та на непоінформованість Заходу»^[2]. Проти цієї версії він ставить два факти: «під час другої світової війни жодного разу не ступала нога німецького солдата на територію Чечено-Інгушської республіки, якщо не рахувати короткочасного зайняття прикордонного містечка Малгобек, населеного росіянами», і «приєднуватися до німецьких формувань чеченці та інгуші й фізично не могли, бо в Чечено-Інгушетії не було обов'язкової мобілізації»^[2].