Депортація

29 січня 1944 року народний комісар (міністр) внутрішніх справ Берія затвердив головний документ операції «Сочевиця» - «Інструкцію про порядок проведення виселення чеченців та інгушів»^[1]; 31 січня Державний комітет оборони СРСР видав дві постанови про депортацію та місця призначення^[2]. У першій розписано прийом виселених на місці заслання: радянському НКВД (попереднику сучасної ФСБ) доручалося направити «в лютому-березні ц. р. для розселення в Казахську РСР спецпереселенців до 400 тис. осіб, у Киргизьку РСР до 90 тис. осіб», а в кожному районі, куди привозили людей, приписувалося «організувати трійки у складі голови райвиконкому, секретаря райкому та начальника РВ [районного відділу] НКВД»^[3]. Другою постановою людей приписувалося везти «за тарифом перевезень ув'язнених»^[4]. 7 лютого на нараді в Берії «були визначені конкретні завдання з організації виселення 459 486 чеченців та інгушів - це 97 635 сімей», призначено дату - 22-23 лютого^[5]. Колонізатор стягнув до республіки, пишуть історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов, «до 19 тисяч співробітників НКВД і НКГБ та 100 тисяч боєздатних солдатів внутрішніх військ... понад 15 тисяч залізничних вагонів і сотні паровозів, 6 тисяч вантажівок»^[2] - під легендою: «були розпущені чутки про проведення великих тактичних навчань у горах Чечні та Інгушетії»^[5]. 23 лютого, у радянське військове свято («День Червоної армії»), війська НКВД зібрали чоловіків - історик З. С. Ісакієва пише: «Замість клубів чоловіків повезли (і повели) на збірні пункти під посиленою озброєною охороною»^[5]. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення російського студента-очевидця, надруковане в еміграційному журналі «Прометеус» 1949 року, - про вечір 23 лютого в аулах: «Увечері того дня червоноармійці розвели вогні на майданах аулів і почали співи й танці. Жителі аулів, ні в чому не сумніваючись, зібралися на це торжество як глядачі. Коли в такий спосіб більшість жителів зібралася на майдані, були заарештовані всі чоловіки. Дехто з чеченців мав зброю, і в багатьох місцях почалася стрілянина... Заарештованих на майданах чоловіків замкнули в сараях, і почалося полювання на тих, кого не було на майдані. Уся акція була проведена за дві-три години»^[6]. «До 11 години першого дня виселення з різних селищ вивезено понад 94 тисячі людей»^[2], до ранку 24 лютого - понад 333 тисячі. НКВД віз людей у 180 ешелонах: за «раціоналізаторською» пропозицією відомство ущільнило завантаження - «ущільнення завантаження спецконтингенту» в його паперах - з 24 до 45 людей у вагоні; історики пишуть: «Насправді ж у товарні вагони-«теплушки» набивали й до 80 людей»^[2]. У дорозі, за офіційними даними радянського НКВД, померла 1361 людина^[2]; очевидець Аметистов, згодом суддя Конституційного суду Росії, згадував: «Я бачив, як привезли їх [чеченців] у вагонах - і половину вивантажували вже трупами. Живих викинули на 40-градусний мороз»^[2]. «Останній ешелон з депортованими чеченцями та інгушами став під розвантаження в казахському степу 20 березня 1944 р.»^[2]. А. Г. Авторханов записав, як це виглядало для народу: «23 лютого 1944 року... протягом буквально 24 годин поголовно все населення Чечено-Інгушської республіки заарештовується, і починається його завантаження в арештантські ешелони для відправлення в невідомому напрямку», а указ про ліквідацію республіки «був опублікований заднім числом» - через два роки і чотири місяці^[6].