Правова сегрегація населення

Президія Верховної Ради СРСР указом від 11 березня 1952 року звеліла навіть тих, хто відбув строк, не випускати на волю: чеченців, інгушів та інші виселені народи, «які відбули покарання за різні злочини у виправно-трудових таборах, колоніях і тюрмах», належало «після закінчення строку покарання направляти етапом на спецпоселення, під нагляд органів Міністерства державної безпеки СРСР, за місцем проживання їхніх сімей»^[1]. Загальнодержавна амністія 27 березня 1953 року була кримінальною і засланих не торкалася зовсім. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «питання про відновлення Чечено-Інгуської АРСР не ставилося навіть у порядку обговорення. На всі численні листи та звернення горців до Москви йшла жорстка недвозначна відповідь, що чеченці та інгуші мають залишатися в місцях свого проживання навічно»^[2]. Імперія відрізала засланих і від освіти. Діти формально підлягали загальному навчанню, але 1945 року в окремих областях Казахстану до 70% дітей спецпоселенців не ходили до школи: сім'ям, пограбованим під час виселення, не було в що вдягти дітей - у документах це записано «через відсутність теплого одягу та взуття»^[2], а 1946 року з 89 тисяч дітей спецпоселенців із Північного Кавказу, зобов'язаних учитися за законом про загальну освіту, реально вчилися лише 22 тисячі^[2]. До 1949 року не менш як 60% північнокавказьких спецпоселенців були цілком неписьменними, повну середню освіту мали 2,1%, вищу - 0,2%^[2]. Імперія перекрила й дорогу до вишу: випускникові школи потрібен був спеціальний дозвіл республіканських органів внутрішніх справ, учитися дозволяли лише в Казахстані, Киргизії та Узбекистані, а після диплома чеченці та інгуші все одно не могли залишити місць виселення - і, за даними органів внутрішніх справ, значна частина спецпоселенців із вищою освітою, юристи, літератори й педагоги, не могла влаштуватися за фахом^[2]. Освічених ставало менше навіть в абсолютних числах: 1946 року в Казахстані налічувалося 1248 осіб із вищою та середньою спеціальною освітою серед виселених із Північного Кавказу, на початок 1948 року їх залишилося 1127^[2]. Президія Верховної Ради СРСР указом від 16 липня 1956 року зняла облік спецпоселення - і тією ж другою статтею позбавила людей майна та права на батьківщину^[3]. Сегрегації не виправдовували навіть власні перевірки імперії. У лютому 1953 року інспектори центрального комітету більшовицької партії Ганенко й Алаторцев об'їхали спецпоселення в Казахстані та Узбекистані, і комісія, що розбирала їхню записку, переказала її так: «Багато місцевих партійних і радянських органів допускають зневажливе ставлення до роботи серед спецпоселенців, проходять повз численні факти свавілля щодо цієї частини населення, ущемлення законних прав спецпоселенців, огульної політичної недовіри до них, що штучно породжує настрої невдоволення серед спецпоселенців»^[4]. Міністерство внутрішніх справ 1954 року назвало такими, що не відповідають дійсності, скарги на чеченців та інгушів, які нібито тероризують місцеве населення: на обліку спецпоселення 1954 року стояло 506 043 особи, виселені з Північного Кавказу, а засуджено й сиділо в ув'язненні з них лише 5418 - близько одного відсотка^[4]. Те саме міністерство нарахувало на 10 листопада 1955 року у висланих «за зраду» чеченців 2280 учасників війни, 4455 нагороджених орденами й медалями та 2553 сім'ї загиблих на фронті, в інгушів - ще 1085, 1869 і 871^[1]. Імперія амністувала навіть справжніх посібників німецьких окупантів: указ від 17 вересня 1955 року так і називався - «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.». Але історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що горських народів, репресованих «нібито за "співпрацю з німцями"», «цей указ не торкнувся»^[2]. У серпні 1956 року інспекція, що об'їхала Казахстан і Киргизію, доповідала Президії Верховної Ради заднім числом: «З 1948 по 1953 р. умови життя спецпоселенців були обтяжені різного роду обмеженнями, які не викликалися серйозними причинами з погляду поведінки самих спецпоселенців. Багатьох чеченців зняли з роботи, виключили з партії, заарештовували й потім засуджували на тривалі строки тюремного ув'язнення»^[4]. Президія Верховної Ради СРСР указом від 9 січня 1957 року визнала «за необхідне відновити національну автономію чеченського та інгуського народів», рекомендувала саме відновлення Президії Верховної Ради РРФСР і скасувала лише заборону повертатися: «статтю 2 Указу від 16 липня 1956 року в частині заборони чеченцям та інгушам повертатися на колишнє місце проживання»^[5]. Указ Президії Верховної Ради РРФСР того ж дня відновив республіку^[4], але повертати конфісковане майно жоден із цих актів не звелів.