Знищення локальних систем знань

СРСР залишив засланих чеченців без школи рідною мовою і без писемності, а з енциклопедій народ викреслив. Навчання в школах ішло казахською та киргизькою мовами. Історикиня А. Б. Кузнецова наводить слова колишніх засланців: «була ліквідована писемність чеченською та інгуською мовами»^[1]. МДБ (попередниця сучасної ФСБ) нарахувало на 1 січня 1952 року не охоплених обов'язковим навчанням «дітей народностей, виселених із Північного Кавказу, - 33 702» і пояснило це «відсутністю зимового одягу та взуття у зв'язку з тяжким матеріальним становищем батьків, відсутністю шкіл у низці місць розселення або віддаленістю шкіл від місць проживання»^[2]. Улітку 1956 року перевіряльники об'їхали місця заслання і доповіли Президії Верховної Ради СРСР: «Навчання дітей у школах рідною мовою не проводилося», у 1955/56 навчальному році «з 61 тис. дітей шкільного віку навчалося лише 50 тис., або 81 %», а неписьменних «по деяких районах кількість їх сягає 40-50 %»^[3]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «з усіх довідників та енциклопедій сталінського часу ретельно вимаровувалася згадка про чеченців та інгушів», а лінгвіст Ю. Дешерієв «здійснив як на ті часи справжню «ідеологічну диверсію», видавши 1953 р. у Москві дослідження «Бацбійська мова»» - історики пишуть, що так він «намагався зберегти для нащадків мову вайнахського народу, який за рішенням «батька народів» [Сталіна] мав зникнути з лиця землі» (бацбійці Закавказзя, пояснюють вони, говорили одним із діалектів чеченської мови)^[4]. Ті самі історики пишуть, що мову втримала сама чеченська інтелігенція: її зусиллями влітку 1955 року вийшов перший номер чеченської газети «Къинхьегаман байракх» («Прапор праці»)^[4].